Організація українських націоналістів, ОУН

політичний рух, метою якого було відновлення національної державності на всій українській етнічній території. ОУН виникла внаслідок об’єднання Української Військової Організації (УВО) та декількох студентських націоналістичних спілок – Групи української національної молоді, Ліги українських націоналістів, Союзу української націоналістичної молоді. Заснована 3 лютого 1929 р. Лідером ОУН до його вбивства агентом НКВС у Роттердамі 1938 р. був полковник Євген Коновалець. Смерть Є. Коновальця спричинила суперечності оунівців щодо того, хто має бути його наступником. Криза в Організації виявила суттєві розбіжності між членами ОУН на Західній Україні (радикалами) та членами Проводу українських націоналістів (ПУН) (консерваторами), що жили за кордоном. Другий Великий Конгрес ОУН у Римі 27 серпня 1939 р. обрав головою ОУН Андрія Мельника і надав йому титул «вождя», проголосивши його відповідальним лише  «перед Богом, нацією і своїм власним сумлінням». Група молодих націоналістів на чолі зі Степаном Бандерою, яка після окупації Польщі Німеччиною повернулася з тюрем, вимагала від ПУН та його голови А. Мельника змінити тактику ОУН, а також усунути з ПУН декількох його членів (Ярослава Барановського, Олексу Сеника та Сидора Чучмана). Конфлікт призвів до розколу в Організації. Прихильники С. Бандери в лютому 1940 р. утворили «Революційний Провід ОУН» й взяли собі назву ОУН(б) (пізніше — ОУН(сд), ОУН(р)). Більшість оунівців, що залишились за кодоном, згуртувались навколо А. Мельника і сформували ОУН(м). Між двома гілками колись єдиної ОУН почалась боротьба, хоча стратегічна мета обох була однією – незалежна Україна.