Наслідком Першої світової війни став розпад Австро-Угорської імперії, до складу якої входили Галичина, Закарпаття і Буковина. 1 листопада 1918 р. на цих українських землях була проголошена Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), що призвело до початку українсько-польської війни (1918–1919 рр.) Після поразки у цьому конфлікті українців більшість територій ЗУНР, а також Волинь опинились в складі Польської Республіки.
До 1923 р. західноукраїнські землі перебували під протекторатом Ліги Націй, а в екзилі продовжував діяти уряд ЗУНР, який вів дипломатичну боротьбу та користувався значною підтримкою українців в краї. 14 березня на засіданні Ради Послів держав Антанти було затверджене перебування цих земель у складі Польщі з умовою надання автономії Східній Галичині. 15 березня екзильний уряд Євгена Петрушевича припинив існування.
Однак польський уряд не тільки не надав краю автономний статус, а проводив дискримінаційну та шовіністичну політику щодо українського населення, обмежуючи його національно-культурні та політичні права, насаджуючи скрізь польську мову та культуру. Проявами такої політики стали встановлення т. зв. "сокальського кордону" (адміністративної межі між Галичиною та північно-західними українськими землями для послаблення позицій українців у Польщі), жорстоке поводження з полоненими вояками УГА, придушення будь-яких виступів проти влади.
Попри заборону Лігою Націй проводити колонізацію підмандатних територій, протягом міжвоєнних років поляки переселили на українські землі близько 300 тис. польських колоністів (т. зв. осадників), яким надали 12% земельних угідь. У відповідь на польську окупацію західноукраїнських земель колишні вояки українських армій утворили у 1920 р. Українську Військову Організацію (УВО), яка почала боротьбу проти польської окупаційної влади шляхом проведення бойових, саботажних та пропагандистських акцій.
Після 1923 р. польська влада зміцнила свої позиції. Вже 31 липня 1924 р. уряд затвердив "кресовий" закон, що запроваджував двомовну утраквістичну школу. Де-факто школа ставала польською. З 2420 початкових українських шкіл у 1921 р. до 1930 р. залишилися лише 350. У відповідь на такі дії на території Східної Галичини та Волині поширилась мережа приватних українських навчальних закладів товариства "Рідна школа".
Українці викорисовували легальні шляхи для боротьби за свої права у складі Польської держави. У політичній сфері захисниками інтересів українців виступали політичні партії – Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО), Українська радикальна партія (УРП), Українська соціал-демократична партія (УСДП), яких протягом міжвоєнного періоду обирали до польського парламенту. Однак через адміністративний тиск та ускладнення виборчої системи українське представництво було суттєво обмежене.
У міжвоєнній Польщі Українська Церква залишалася важливим осередком збереження національної ідентичності українців. Її найбільшим авторитетом був предстоятель УГКЦ митрополит Андрей Шептицький. Саме на час його служіння припадає період становлення Греко-католицької церкви як церкви національної. На північно-західних українських землях, де переважало православне населення, поляки проводили більш жорстку політику. Зокрема, на Холмщині та Підляшші влада провела акцію насильної "ревіндикації" (примусового навернення у католицьку віру), під час якої було знищено близько 200 православних церков, а ще 150 передано римо-католикам.
Польський уряд експлуатував західноукраїнські землі і економічно: через встановлення монополії на тютюн і сіль, непосильний збір коштів до державного бюджету, видобуток корисних копалин та природніх ресурсів краю (нафти, газу, лісу), оподатковування населення, використання дешевої праці селян-бідняків великими поміщицькими та осадницькими господарствами. Уряд проводив політику, яка перетворила край на аграрно-сировинний придаток, ринок збуту та джерело дешевої робочої сили для Речі Посполитої. Незважаючи на це, у міжвоєнний період активно розвивалася українська кооперація, котра змогла конкурувати з польським та єврейським бізнесом.
У результаті державного перевороту 1926 р. у Польщі був встановлений авторитарний режим Ю. Пілсудського, відомий під назвою "санація" ("оздоровлення"). Посилилось згортання демократичних інститутів, обмеження прав парламенту й зміцнення виконавчої влади, переслідування політичної опозиції.
Така ситуація робила неминучим посилення боротьби українців за свої права. У 1929 р. УВО, об’єднавшись з низкою молодіжних націоналістичних груп, утворила Організацію українських націоналістів (ОУН), яка, в свою чергу, очолила нелегальну підпільну боротьбу на західноукраїнських землях проти польського окупаційного режиму. У вересні 1930 р. на українських землях у відповідь на саботажні акції українців була проведена т. зв. "пацифікація" (умиротворення), коли загони польської поліції та війська чинили фізичні розправи над українськими активістами, здійснювали погроми в українських товариствах та кооперативах. У відповідь ОУН в 1932 р. здійснила терористичний замах на комісара Еміліяна Чеховського, який очолював "Український відділ" у польській поліції, а в 1934 р. вбила відповідального за пацифікацію міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького. Того ж року польська влада на території Західної Білорусії утворила концентраційний табір "Береза-Картузька", в якому утримувала противників правлячого режиму.
Вбивство міністра Б. Пєрацького спровокувало численні арешти українських націоналістів. Зокрема, у січні 1936 р. Варшавський процес засудив керівників ОУН С. Бандеру, М. Лебедя і Я. Карпинця на смертну кару, яку пізніше було замінено на довічне ув’язнення. Другий гучний процес проти крайової екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях відбувся в середині 1936 р. у Львові. Ці заходи послабили ОУН, але й зробили її дуже популярною серед молоді.
Внаслідок міжнаціональної конфронтації протягом всього міжвоєнного періоду у Східній Галичині та Волині відбулось загострення українсько-польських відносин, що спричинило й наступні конфлікти (протистояння УПА і АК, "Волинська трагедія", операція "Вісла").
