Авторитарний режим ІІ Речі Посполитої

Утвердження польської влади у 1919–1926 рр.

Внаслідок Першої світової війни у Центральній та Східній Європі утворилася низка незалежних держав. Однією з них стала Польща, уряд якої 22 листопада 1918 р. видав декрет про вищі органи влади. Було проголошено Польську республіку, в якій влада до скликання Законодавчого сейму належала тимчасовому начальнику держави Ю. Пілсудському. 20 лютого 1919 р. cейм ухвалив малу Конституцію, відповідно до якої отримав всю повноту влади. У листопаді 1918 р. польське військове формування за допомогою Кракова окупувало Перемишль і Львів, витіснилоУкраїнську Галицьку Армію(УГА) та уряд ЗУНР на Схід.

Відповідно до федералістської концепції Ю. Пілсудський прагнув утворити між Росією та Польщею низку незалежних національних держав, пов' язаних з Польщею федеративними зв'язками. Втілення цього задуму повинно було гарантувати безпеку Польщі від Росії. Серед цих держав мали бути Литва, Білорусь, Україна. Інша концепція східної політики передбачала безумовне включення до складу Польщі більшої частини території Литви, Білорусі, України (майже до Дніпра) на основі кордонів Речі Посполитої 1772 року. Представники партій народної демократії ("ендеки") вбачали в поляках єдину інтелектуальну й економічну силу в Галичині та Волині. Перешкодою для реалізації концепції східної політики Ю. Пілсудського стала проблема розмежування територій. Справами східного кордону Польщі на Паризькій конференції займалася спеціальна польська комісія під головуванням прихильного полякам Ж. Камбона. 25 червня 1919 р. Верховна Рада Паризької мирної конференції ухвалила рішення передати Східну Галичину під тимчасове управління Польщі за умови надання їй автономії й проведення плебісциту. 21 листопада 1919 р. на Паризькій конференції було затверджено Статут для Східної Галичини, яка оголошувалася підмандатною територією Ліги Націй, а Польща отримувала мандат на управління нею впродовж 25 років за умови запровадження автономії з окремим сеймом, судівництвом, військом. 2 грудня 1919 р. в Парижі прийняли рішення, яке встановлювало кордон етнічного розмежування між поляками, українцями та білорусами. Він проходив по лінії Буг-Пінськ-Німан. Пізніше її назвали «лінією Керзона» на честь міністра закордонних справ Великобританії Д. Керзона. Ухвала забороняла полякам творити адміністрацію на схід від цієї лінії.

Казарми 19-го польського піхотного полку. Цитадель, м. Львів, 1919 р.

17 березня 1921 р. Польща прийняла Конституцію. У ній було проголошено низку демократичних прав і свобод, між якими й інститут самоврядування. На території Львівського, Станіславського, Тернопільського воєводств територіальне самоврядування було організоване на основі австрійського закону від 12 серпня 1886 року. Відповідно до цього закону структура органів місцевого самоврядування мала триступеневий характер (ґміни, повіти і воєводське управління).

Польща була багатонаціональною країною. За переписом 1921 р. тут проживало 65% поляків, 16% українців, 10% євреїв, 5% білорусів, 4% німців, а також 1% росіян, чехів, литовців та інших національних меншин. Після окупації Галичини польська влада почала репресії проти діячів українського руху, діячів ЗУНР, вояків УГА. Близько 100 тис. осіб були ув'язнені за підозрою в участі, сприянні ЗУНР та УГА. У складних умовах війни тисячі українців померли від голоду і хворіб у таборах для ув'язнених та інтернованих Домб'є, Вадовіцах, Пікуличах та ін. 

Українців звільняли з важливих посад. Терміни "українець", "Галичина" замінено на "русин" і "Східна Малопольща". Проводилась ізоляція українців Закерзоння, Галичини та Волині. У січні 1920 р. ліквідовано галицький крайовий сейм, в приміщенні якого засновано Львівський університет імені Яна Казимира.

Група старшин армії УНР у таборі Ланьцут, 1919 р.

З метою національної асиміляції українців у 1924 р. польський сейм ухвалив закон про освіту («Закон Ґрабського»), відповідно до якого замість національної була запроваджена т.зв. "утраквістична" (двомовна) школа. Викладання у такій школі поступово переходило на польську. Якщо у 1924 р. в Східній Галичині ще було 2151 українська школа, то у 1930 р. їх залишилось 716, а кількість утраквістичних збільшилася до 1793.

Політика Варшави спричинила стихійний та організований опір українців, який проявлявся у формі партизанського руху, акціях диверсій і саботажу. У 1922 р. діяли 19 партизанських загонів, було здійснено 2300 підпалів польських маєтків. У вересні 1921 р. українець Степан Федак здійснив замах на Ю. Пілсудського у Львові, поранивши львівського воєводу А. Грабовського. Українське суспільство гуртувалось навколо українських політичних партій та громадських організацій, опиралось на добре розбудований кооперативний рух (у 1930 р. діяло 3146 українських кооперативів). До 1929 р. більшість українських політичних партій стояло на засадах невизнання польської державності у Східній Галичині. Після рішення Ради Послів щодо східного кордону Польщі в українському національному русі відбулося розмежування позицій, яке остаточно скристалізувалось у 2-й пол. 1920-х років. Більшість галицьких українців підтримували ліберально-демократичнеУкраїнське національно-демократичне об'єднання (УНДО), яке виступало за надання українцям національно-територіальної автономії у складі Польщі. Частина молоді й радикально налаштованих українських діячів підтримували нелегальну націоналістичнуУкраїнську військову організацію (УВО), створену у 1920 р. в Празі Є. Коновальцем. УВО, а пізніше створена на її основі Організація українських націоналістів (ОУН), зайняла непримиренні позиції щодо Польщі,  прагнучи створити самостійну соборну Українську Державу. Після остаточно опанування українських земель у 1923 р. політика Польщі  була спрямована на поширення серед українського населення угодовських тенденцій, а також зміцнення польського елементу у найважливіших галузях життя.

Юзеф Пілсудський. Сулеювек (Польща), 1926 р.

Авторитарний режим Ю. Пілсудського (1926–1935)

В умовах слабкості демократичних інститутів Ю. Пілсудський за підтримки військових і  духовенства у травні 1926 р. здійснив державний переворот під гаслом«санації», або оздоровлення суспільно-політичної та економічної ситуації в Польщі. 

У сфері національної політики  передбачалось сформувати почуття приналежності до державності за умов збереження власної національної ідентичності. Однак всі питання вирішувались  на рівні органів воєводської адміністрації. В умовах економічної кризи ускладнилась ситуація в Галичині. Легальні українські партії (УНДО, УСРП) критикували уряд за недотримання обіцянок надати автономію.  Влітку 1930 р. за вказівкою керівників ОУН у Східній Галичині розпочалася хвиля підпалів маєтків польських власників, а також адміністративних будівель та акцій, які повинні були привернути увагу світової громадськості до українського питання в Польщі, задекларувати появу ОУН. У відповідь на дії українських радикалів почав консолідуватися польський націоналістичний табір. У галицьких містах стали створюватися Союзи захисту східних кресів і Комітети захисту, які вимагали від уряду крайніх заходів на "кресах".  Під проводом боротьби із саботажними виступами ОУН польське військо і поліція розпочали каральні акції проти українства, відомі як «пацифікація» («умиротворення»). Найбільшого розмаху антиукраїнські акції набули з 21 вересня до 16 жовтня 1930 року. Подальші кроки уряду були спрямовані на обмеження громадянських прав і свобод. Закон «Про зібрання» (березень 1932 р.)  надавав адміністрації значні права контролю за громадськими організаціями. У серпні 1932 р. міністр юстиції отримав право переведення та усунення суддів, що ставило їх у залежність від адміністрації; згодом було обмежено свободу адвокатури. У березні 1932 р. було запроваджено дискримінаційну двоступеневу середню освіту та два обмежувальні закони про вищу школу. У 1933 р. ухвалено антидемократичний закон про самовря­дування. Після замаху, здійсненого членом ОУН Григорієм Мацейком 15 червня 1934 р. у Варшаві на міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького, почалась нова хвиля арештів серед керівного складу Крайового Проводу ОУН на чолі зі Степаном Бандерою. У Березі-Картузькій було створено концтабір для «неблагонадійних». Нова конституція 1935 р. остаточно встановлювала авторитарний режим правління, наближаючи Польщу до тоталітарних держав Європи.

Василь Білас, Дмитро Данилишин та Мар’ян Жураківський (зліва направо) під час судового процесу. м. Львів, 17-22 грудня 1932 р.

Від "нормалізації" до загострення (1935–1939 рр.)

Навесні 1935 р. розкол між прихильниками Ю. Пілсудського та польськими опозиційними партіями змусив Варшаву шукати порозуміння з українською меншиною. За домовленістю з діячами УНДО (29 травня 1935 р) українцям обіцяли забезпечення умов для всебічного національного розвитку  Зі свого боку, українці погоджувалися визнати Польську державу та взяти участь у виборах. Укладення угоди "нормалізації" поділило українське суспільство: частина населення пішла за УНДО і підтримала порозуміння з владою, інша – залишилася на непримиренних позиціях щодо держави (ОУН). Невдовзі  уряд відійшов від угоди про "нормалізацію", не виконавши узяті на себе зобов'язання. Почалась політика зміцнення  східного кордону, яка передбачала рішучий перехід до примусової полонізації українського населення, переселення частини свідомих українців у центральні райони країни, проведення реполонізації т.зв. "загродової шляхти". На Холмщині, Поліссі та Підляшші було розпочато т.зв. "акцію ревіндикації", тобто навернення на католицтво православних українців. Навер­нення відбувалося примусово, із залученням війська, супроводжувалося закриттям православних храмів або їх передачею католицькій церкві.

У 1938 р. легальні українські партії створили у Львові Контактний комітет для об’єднання національних сил. Комітет вимагав національно-територіальної автономії для українців Польщі. У цей час значно зріс вплив ОУН на радикально налаштовану молодь. Осередки ОУН в Польщі посилили саботажні акції в східних районах країни, що викликало репресії щодо українських сіл Тернопільщини. Загалом українсько-польські стосунки в 1938­–1939 рр. значно загострилися.