Наприкінці Першої світової війни під час розпаду великих імперій Румунія опинилася в центрі етнооб’єднавчих процесів. Вміло балансуючи між військово-політичними блоками, вона використала політичну і міжнародну слабкість України й захопила українські землі в Буковині й Бессарабії.
У грудні 1917 р. король Фердинанд наказав румунській армії готуватися до анексії Бессарабії. Приводом стало прохання Крайової Ради до румунського керівництва направити війська для захисту населення від більшовицького впливу. 13 січня 1918 р. румунські війська під командуванням генерала Бручану, незважаючи на активний опір українського населення та офіційний протест міністра закордонних справ УНР Дмитра Дорошенка, окупували Бессарабію. 9 квітня 1918 р. Крайова Рада Бессарабії оголосила про приєднання краю до Румунії. Остаточно анексію Бессарабії румунський уряд завершив наприкінці листопада 1918 р. Реакцією українців на захоплення Бессарабії Румунією стало Хотинське повстання – організований збройний виступ населення Хотинського, Бельцького та Сорокського повітів у січні-лютому 1919 р. Для керівництва повстанням була утворена Хотинська Директорія (голова – М. Лискун, секретар – Л. Токан), що орієнтувалася на Директорію УНР. Проте політична ситуація не дозволила уряду УНР надати військову допомогу повстанцям. Після запеклих боїв 1 лютого 1919 р. румунські підрозділи захопили Хотин. Близько 4 тис. повстанців разом з 50-ма тис. біженців змушені були відступити за Дністер на Поділля. Румунські каральні загони жорстоко розправилися з українським населенням краю.
Приєднання Північної Буковини до Румунії було частиною реалізації масштабного плану створення "Великої Румунії". Після консультацій з Румунською Національною Радою Буковини вище керівництво Румунії 8 листопада 1918 р. наказало 8-й піхотній дивізії зайняти бойову готовність для захоплення українських земель. Румунські війська під командуванням Я. Задіка зайняли Глибоку, а 11 листопада вступили до Чернівців. Відповідно до королівського декрету-закону від 2 січня 1919 р. Буковина була приєднана до Румунії.
Жорсткий терор, яким супроводжувалося загарбання Буковини в листопаді 1918 р., був "узаконений" введенням у січні 1919 р. воєнного стану, що існував до 1928 р. та був запроваджений знову наприкінці 30-х рр. Проголосивши українців "зукраінізованими румунами", Бухарест не нехтував нічим, щоб навернути їх у румунське "першородство". На захоплених територіях влада ввела різноманітні заборони на свободу слова й друку, обмеження щодо пересування транспорту. Українські землі роздавали офіцерам румунської армії як у Польщі осадникам, відбувалася активна румунізація краю: з 168 народних шкіл Буковини в перші два роки окупації майже дві третини стали румунськими, а в 1924 р. не залишилося жодної української школи. В такий самий спосіб проводилася румунізація українських середніх шкіл та гімназій. На румунський взірець змінювалися українські прізвища, назви українських міст і сіл. Спеціальний декрет міністерства освіти від 24 липня 1924 р. передбачав, що "громадяни румунського походження, які втратили свою, материнську мову, повинні віддавати своїх дітей лише до державних або приватних шкіл з румунською мовою навчання". Постійних утисків і переслідувань зазнавали українські культурно-освітні організації і товариства, видавництва, періодична преса. Було замінено майже все керівництво православної митрополії, ліквідовано українську мову навчання на богословському факультеті Чернівецького університету. Нелояльних до влади осіб позбавляли громадянських прав. У крайових і повітових центрах створювалися служби контрпропаганди, які складалися із секцій безпеки, фінансів та культури. До їх складу входили представники військової адміністрації, жандармерії, префектури, поліції, інспекції праці й церкви, що здійснювали тотальний контроль за населення і його настроями.
Період 1929–1933 pp. був часом кризи, нестабільності влади у Румунії (змінилось 10 кабінетів міністрів), що призвело до певного послаблення колоніального ярма на українських землях. Проте під впливом революційних подій прем’єр-міністр Румунії Вайда-Воєвод 1933 р. заявив: "Необхідно врятувати країну, переступивши через усі закони, через усі порядки, через усі конституції. Нехай буде диктатура, але країну потрібно врятувати". Уже в лютому 1933 р. на окупованих землях був введений надзвичайний стан, а протягом 1933–1935 pp. румунський парламент прийняв кілька реакційних законів, зокрема про реорганізацію і зміцнення поліції та служби безпеки сигуранци.
Відверта антиукраїнська спрямованість асиміляційної політики Румунії викликала опір українців. Його очолила національна інтелігенція. Українські педагоги надсилали в органи державної влади протести з вимогами зупинити деукраїнізацію освіти, організовували приватне навчання українською мовою. Батьки учнів-українців бойкотували румунські школи. Юнаки українського походження масово ухилялися від військової служби в румунській армії, дезертирували, втікали за кордон. Українські священики читали в церквах проповіді рідною мовою. Депутати-українці виступали в парламенті, засуджуючи насильницьку румунізацію в Буковині й Бессарабії. Стійкий опір політиці деукраїнізації консолідував український народ, пришвидшивши політичну кризу в Румунії.
Водночас тяжке економічне становище більшості населення і асиміляторську політику румунської адміністрації використовувало керівництво радянської Росії для розпалювання напруженості в Буковині і, особливо, в Бессарабії. Радянська Росія прагнула розгорнути через місцеві комуністичні осередки в Бессарабії широкий партизанський рух, який мав бути додатковим засобом дипломатичного тиску на Румунію, щоб та відмовилася від анексованих територій. Збройні загони повстанців діяли на всій території Бессарабії. Вони нападали на поміщицькі маєтки, приміщення сигуранци (таємної поліції) і жандармські пости, знищували засоби зв'язку. Протягом 1918–1924 pp. відбулося понад 150 збройних виступів. Апогеєм цієї боротьби стало Татарбунарське повстання у вересні 1924 р., в якому взяло участь близько 6 тис. осіб. Повсталі селяни півдня Бессарабії проголосили в деяких селах Акерманського, Ізмаїльського, Бендерського та Кагульського повітів радянську владу. Проте слабоозброєні повстанці не змогли протистояти румунській регулярній армії. Під час боїв з румунськими каральними підрозділами велика кількість повстанців загинула, частина потрапила у полон і без суду та слідства була розстріляна. Після придушення повстання близько 500 селян заарештували, а судові переслідування тривали до 1929 р.
Натомість на Буковині політична активність українців відобразилась у діяльності трьох основних політичних сил, таких як:
1. Комуністична партія Буковини, очолювана С. Канюком, В. Гаврилюком, Ф. Стасюком та ін. Ця партія тривалий час входила безпосередньо в КП(б)У на правах автономної крайової організації, боролася за возз’єднання з Радянською Україною.
2. Українська національна партія на чолі з В. Залозецьким, утворена 1927 р. Партія виступала за "органічну" роботу і компроміс з існуючим режимом. Протягом свого існування (1927–1938 рр.) здобула декілька місць у румунському парламенті.
3. Націоналістичний рух, що сформувався на Буковині в середині 1930-х років.
Будителем національної свідомості в цей час став журнал "Самостійна думка", який редагував С. Никорович (водночас обіймав посаду зв'язкового ОУН від Буковини). Незабаром тут було утворено ОУН південно-західних українських земель. Крайовим провідником на Буковині, у Бессарабії та на Мармарощині став Орест Зибачинський. ОУН заснувала студентську організацію "Залізняк" та спортивне товариство "Мазепа". ОУН чинила активний опір окупаційній владі. її активісти поширювали серед населення листівки із закликами боротися за визволення Буковини з-під румунського гніту, вивішували в людних місцях синьо-жовті прапори тощо. У 1938 p. після встановлення в Румунії військової диктатури лише націоналісти завдяки конспірації зберегли свою організаційну структуру і не зникли з політичної сцени.
