Після Брестського мирного договору від 27 січня (9 лютого) 1918 р. між Українською Народною Республікою (УНР) та країнами Четвертного союзу війська УНР за військової допомоги союзників звільнили територію України від більшовиків. 29 квітня 1918 р. у Києві відбувся державний переворот, внаслідок якого до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський. У своїй політиці П. Скоропадський заручився підтримкою Німеччини та Австро-Угорщини.
Після капітуляції Німеччини у Першій світовій війні 11 листопада 1918 р. радянська Росія анулювала Брестський мирний договір від 3 березня 1918 р. між нею та Німеччиною і розпочала приготування до другого вторгнення на територію України. 17 листопада 1918 р. у Москві був створений Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, який без оголошення війни у грудні 1918 р. розпочав наступ на Україну. У відповідь на агресію Москви 16 січня 1919 р. Директорія УНР оголосила війну радянській Росії. До весни 1919 р. більшу частину території Наддніпрянської України окупували більшовицькі війська. У липні 1919 р. на території України розпочала свій наступ Добровольча армія під командування А. Денікіна, яка до кінця серпня 1919 р. захопила Південну та Лівобережну Україну разом з м. Київ. Третій наступ більшовицьких військ на територію України розпочався наприкінці листопада - на початку грудня 1919 р. і закінчився окупацією більшої частини колишньої підросійської України.
Протягом 1917–1921 рр. на території Наддніпрянщини проходила збройна боротьба між різними політичними утвореннями: УНР, Українською Державою, Директорією УНР і російськими окупантами (більшовиками та білогвардійцями). Політичні лідери в Україні швидко змінювались. Після державного перевороту 29 квітня 1918 р. П. Скоропадський проголосив себе гетьманом України, а голова Української Центральної Ради Михайло Грушевський залишив політику і зайнявся науковою діяльністю. Внаслідок антигетьманського повстання 14 грудня 1918 р. гетьман зрікся влади й таємно емігрував до Німеччини. Вищим органом влади в Україні стала Директорія, яку очолив громадсько-політичний діяч Володимир Винниченко.
Через політичні суперечності з головним отаманом військ УНР Симоном Петлюрою В. Винниченко склав обов’язки Голови Директорії і виїхав за кордон, де займався літературною діяльністю. З лютого 1919 р. Директорію очолив С. Петлюра, а з листопада 1920 р. він став репрезентантом української визвольної боротьби за кордоном.
З 1919 р. більшовики вели війну фактично з одним політичним утворенням, що презентувало українську державність – Директорією на чолі з С. Петлюрою. Але у травні 1926 р. в Парижі агент ОДПУ вбив С. Петлюру. Знищення серйозних політичних противників відкрило більшовикам шлях для безперешкодної окупації України.
Встановлення більшовицького режиму у Центральній та Східній Україні відбувалося в рамках так званого "воєнного комунізму" – соціально-економічної політики більшовиків, яка супроводжувалася націоналізацією великої та середньої промисловості, зовнішньої та внутрішньої торгівлі, банківської сфери, створенням колективних господарств на селі та обкладанням селян продрозкладкою на користь держави, запровадженням трудової повинності. Така політика зруйнувала сільське господарство і спричинила Голодомор в Україні 1921–1923 рр. Внаслідок засухи і неврожаю 1921 р. у південно-східних регіонах виникло вкрай скрутне становище. Та за рахунок північних і правобережних областей, де зібрали 300 млн пудів урожаю зернових, голоду в Україні можна було б уникнути. Однак, за даними англійського історика Роберта Конквеста, з 1 серпня 1921 р. до 1 серпня 1922 р., тобто під час катастрофічного голоду в Україні, звідти вивезли 66, 25 млн пудів зерна.Незадоволення населення економічною ситуацією стимулювало більшовиків перейти від політики "воєнного комунізму" до "нової економічної політики" (НЕПу). Наслідком НЕПу стала часткова лібералізація та централізація економіки.
Послаблення контролю в економічному житті більшовики компенсували його підвищенням в політичному житті. У грудні 1922 р. УСРР увійшла до Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР), створення якого було затверджене під час І з’їзду Рад РРФСР, Білоруської РСР і Закавказької РСР у Москві.
Наприкінці 1920-х рр. розпочався процес згортання НЕПу та політики лібералізації. У грудні 1927 р. ХV з’їзд Всесоюзної комуністичної партії (більшовиків) ухвалив перехід до колективізації та індустріалізації народного господарства. Репресії, розкуркулення і примусова колективізація 1927–1932 рр. стали основою для виникнення одного з найбільших штучно створених більшовиками лих в Україні – Голодомору 1932–1933 рр. Дослідники називають різні цифри щодо кількості його жертв: від 3-ох до 12-ти млн осіб.
Окрім індустріалізації та суцільної колективізації радянська модернізація УСРР передбачала "культурну революцію" задля творення "нової радянської людини".
Перше десятиліття перебування УСРР в складі Радянського Союзу ознаменувалося "українізацією" – запровадженням української мови в школі, пресі й інших сферах культурного життя, а також в адміністрації — як державної мови республіки, залучення до вищих органів державної влади представників української національності. Політика "українізації" була вимушеним кроком більшовиків, обумовленим закріпити радянську владу та сформувати партійно-державну номенклатуру в Україні.
Процес українізації охопив різні сфери суспільно-політичного та культурного життя: шкільництво, пресу, літературу, мистецтво, кіно, видавництво, освіту, навіть партію, державно-адміністративний апарат. Важливу роль в українізації відіграли керівники народного комісаріату освіти – Олександр Шумський (1925–1926) і Микола Скрипник (1927–1932). Завдяки їхній діяльності успішно розвивалися українська освіта і культура, збільшилася кількість українців у містах.
Атмосфера загального послаблення терору вплинула і на розвиток релігійного життя. На церковному Соборі в Києві 11–27 жовтня 1921 р. діячі Церкви утворили Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ), яку очолив митрополит Василь Липківський.
Інтенсивний розвиток національно-культурних процесів в українському житті стимулював радянську владу припинити "українізацію".
У травні 1926 р. за тверду українську позицію, протести проти призначення Лазаря Кагановича першим секретарем ЦК КП(б)У, виступи на підтримку письменника Миколи Хвильового О. Шумського піддали партійній критиці та наступного року позбавили посади в уряді і виключили з КП(б)У.
У вересні 1929 р. розпочався наступ на українське культурне життя. Багатьох діячів української науки, культури й церкви заарештували. Внаслідок судового процесу в Харкові у березні-квітні 1930 р. 45 учасників легендованої більшовиками Спілки визволення України (СВУ) на чолі з академіком Сергієм Єфремовим отримали тривалі терміни ув’язнення і згодом були знищені в радянських тюрмах і таборах. Внаслідок "процесу СВУ" було заарештовано, знищено або заслано понад 30 тис. осіб.
Така ж доля спіткала й духовенство та вірних УАПЦ. Наприкінці 1926 р. УАПЦ мала 32-ох єпископів, близько 3 тис. священиків і майже 6 млн вірних. У 1929 р. влада заарештувала більшість діячів УАПЦ, а 28-29 січня 1930 р. інсценізований нею надзвичайний Собор у Києві оголосив про саморозпуск української церкви. Остаточно "українізацію" скасували постановою ЦК КП(б)У від 22 листопада 1933 р.
З призначенням у 1933 р. на посаду другого секретаря ЦК КП(б)У Павла Постишева розпочинається період масових репресій в Україні, який увійшов в історію під назвою "постишевщина" (1933–1937 рр). Пік тоталітарних репресій припав на 1937–1938 рр. ("великий терор") під час перебування на посаді народного комісара внутрішніх справ СРСР Миколи Єжова (1936–1938 рр.), з іменем якого пов'язана т.зв. "єжовщина" (1937–1938 рр.).
У відповідь на антиукраїнську політику тоталітарної влади вчинили самогубство провідники українського відродження – М. Хвильовий (13 травня 1933 р.) і М. Скрипник (7 липня 1933р).
За трагічні наслідки період культурного розвою 20–30-х років ХХ ст. названо "Розстріляним відродженням".
Політика більшовиків в Україні у міжвоєнний період реалізовувалась одночасно в трьох напрямках: масових репресіях щодо національно свідомої інтелігенції – мозку нації, знищенні української автокефальної церкви – душі народу, штучних Голодоморів щодо українського селянства – тіла нації. Одночасно здійснювались репресії проти представників національних меншин УСРР (із 1937 р. УРСР): поляків, німців, чехів, кримських татар тощо. Тимчасово пригальмував насадження більшовицько-комуністичного режиму в Україні початок Другої світової війни.
