1 вересня 1939 р. частини вермахту перетнули польський кордон і розпочали окупацію Польщі, 17 вересня її східні кордони перетнула Червона армія. Вересень 1939 р. був для поляків початком національної трагедії, центральним символом якої став розстріл НКВС майже 22-ох тис. полонених польських офіцерів у Катині. Після розподілу сфер впливу у Європі між Сталіном та Гітлером більшість українських та білоруських земель анексував СРСР.
Згідно з нормами міжнародного права дії Радянського Союзу вважались агресією. Щоб легітимізувати анексію західноукраїнських та західнобілоруських земель перед світовою громадськістю і місцевим населенням, керівництво СРСР висловило своє занепокоєння безпекою братніх українського і білоруського народів. Так зване "возз’єднання" Західної України з Радянським Союзом потребувало і правової легітимізації. Більшовики підлаштували все так, наче ініціатива "возз'єднання" належала місцевим українцям і саме воно звернулося з проханням прийняти їх до складу СРСР. З цією метою 22 жовтня 1939 р. радянська влада провела на Західній Україні "вибори" до Народних Зборів. Пропаганда в СРСР проголошувала демократичність виборчого процесу, тоді як в бюлетнях було лише одне прізвище, як правило, лояльної до влади особи. Вибори відбувались відповідно до плану більшовиків. Як наслідок – перемогу отримали пробільшовицькі кандидати. 26-28 жовтня 1939 р. відбулись Народні Збори, на яких було прийнято Декларацію про прийняття Західної України до складу УРСР.
Спочатку радянізація Західної України проводилася під гаслом українізації. Здійснювались заходи щодо ліквідації безробіття, відбувалась українізація освіти та культури. Водночас більшовики заборонили діяльність усіх партій та товариств, закрили засоби масової інформації. Натомість монополію в управлінні отримала комуністична партія, створені та контрольовані новою владою організації та преса. Етнічних українців не допускали на керівні посади в адміністрації. Націоналізація промислових підприємств та початок колективізації розбалансували економіку новоприєднаних земель, що призвело до перебоїв у постачанні населення товарами першої необхідності.
Тому "возз’єднання" Галичини і Волині з УРСР означало початок репресій, що охопили еліту, потім – членів підпілля, згодом – всіх, хто виявляв будь-яке інакодумство щодо політики партії. З перших днів після встановлення радянського режиму більшовицькі каральні органи почали проводити методичні арешти представників польської влади, діячів українських організацій. З лютого 1940 р. по червень 1941 р. було проведено чотири великі депортації населення. Виселяли сім’ї чиновників, польських осадників, офіцерів, партійних і громадських діячів та всіх, кого радянська влада вважала ворогами. За приблизними підрахунками істориків В. Барана та В. Токарського кількість депортованих із західних земель України протягом 1939–1941 рр. досягала 300 тис. осіб. Протягом 1939–1941 рр. на Західній Україні було заарештовано близько 60 тис. осіб, 50 тис. з яких розстріляли. За перші два тижні після початку німецько-радянської війни 22 червня 1941 р. у тюрмах Західної України більшовики розстріляли понад 21 тис. в’язнів. Ці події увійшли в історію під назвою Західноукраїнська трагедія і стали трагічним символом злочинності сталінського режиму та причиною подальшого негативного ставлення місцевого населення до радянської системи.
Таким чином, перша радянська окупація (1939–1941 рр.) Західної України негативно вплинула на всі сфери суспільного життя, знищивши тисячі людських життів. Тому другий прихід радянської влади супроводжувався запеклою боротьбою проти неї УПА.
