Під час Другої світової війни на українських землях виникли сприятливі умови для активізації українського національно-визвольного руху, метою якого було створення на етнічних землях суверенної Української держави. Цей рух у 1930-их рр. очолила Організація українських націоналістів.
Сваволя польської влади та початок німецько-польського конфлікту спонукали ОУН до проведення загальних військових вишколів своїх членів і симпатиків згідно з інструкцією КЕ ЗУЗ щодо організації повстанської боротьби в разі оголошення польською владою загальної мобілізації. Ця інструкція вимагала від членів ОУН ухилятися від призову до польської армії та переховуватись у лісах, об’єднуватись у повстанські загони.
На початку липня 1939 р. Провід ОУН (ПУН) домовився з німецьким Абвером про формування "Українського легіону" під керівництвом полковника Романа Сушка. ПУН розглядав цю військову одиницю як основу майбутньої української армії. Однак активної участі у бойових діях проти Польщі під час вересневої кампанії 1939 р. легіон не взяв.
У середині вересня внаслідок поразки польської армії на фронті та деморалізації суспільства виникли сприятливі умови для збройного повстання українських націоналістів, що базувалось на "теорії побудови держави від першого села". Її автором був військовий референт КЕ ОУН Михайло Колодзінський–"Гузар". Відповідно до цієї теорії, у разі захоплення влади в будь-якому українському населеному пункті члени ОУН повинні були проголошувати відновлення Української держави.
Активну участь в антипольських повстаннях, які охопили більшу частину Галичини та Волині, взяли близько 8 тис. повстанців. Бої та сутички повстанських бойових груп ОУН із польською поліцією та армійськими частинами виникали майже у кожному повіті Західної України. Однак це повстання не призвело навіть до короткотривалого проголошення самостійності. Вже 17 вересня 1939 р. розпочалась радянська окупація краю.
Діяльність ОУН у 1939–1941 рр. в Галичині
Після окупації у 1939 р. Західної України більшовики розпочали арешти діячів політичних партій і громадських організацій. Єдиною організованою політичною силою, яка вистояла проти більшовицького терору, була ОУН. Провід ОУН, що перебував у Кракові, намагався не допустити встановлення сталінського тоталітарного режиму на Західній Україні.
З 1939 по 1941 рік НКВС провів 5 спецоперацій проти ОУН, під час яких було заарештовано майже 5,4 тис. членів і симпатиків організації. Крайова екзекутива була двічі розгромлена, провідних діячів підпілля заарештовано. Відразу після першого арешту крайової екзекутиви в березні 1940 р. до Львова скерували досвідчених підпільників Д. Мирона і Л. Зацного, які сформували нову крайовий осередок на Західній Україні. Новий провід запровадив сувору конспірацію та розпочав підготовку до антирадянського повстання. З цією метою був створений спеціальний штаб. У вересні 1940 р. НКВС завдало чергового удару по українському підпіллю. Під час була розгромлена Львівська крайова екзекутива, Станіславський, Коломийський і Стрийський окружні проводи. Однак радянським спецслужбам не вдалось остаточно ліквідувати українське націоналістичне підпілля на території Західної України. Ті провідники, що уникнули арешту, незабаром відродили організацію, посилили конспірацію, припинили співпрацю з Юнацтвом ОУН і відсторонили від роботи всіх осіб, яких запідозрило НКВС.
У листопаді 1940 р. чисельність ОУН у західних областях становила близько 7 тис. осіб. Окрім арештів для боротьби з підпіллям НКВС застосовував метод показових судів. Найвідомішим судовим процесом став "процес 59-ти" у Львові. Незважаючи на рішення суду розстріляти 42-ох молодих людей, підсудні не відмовились від своїх поглядів та переконань. Незважаючи на більшовицькі репресії 1939-1941 рр., організація змогла зберегти основне кадрове ядро для подальшої боротьби в нових умовах.
Національний рух Опору під час німецько-радянської війни
Передбачаючи збройний конфлікт між нацистською Німеччиною і СРСР, ОУН утворила добровільні військові формування у складі Абверу -- "Нахтігаль" і "Роланд". Вони мали відіграти важливу роль у створенні незалежної України та її армії. Саме завдяки оперативним діям вояків "Нахтігалю", що взяли під охорону стратегічні будівлі в м. Львів відразу після відступу радянських військ із регіону, 30 червня 1941 р. був проголошений Акт відновлення Української державності. Негативна реакція німецького керівництва та арешт лідерів ОУН вплинули на подальші дії націоналістичних сил, які були змушені перейти до антинацистського підпілля.
На початку німецько-радянської війни на Поліссі і Волині виникли перші повстанські загони Тараса Бульби-Боровця, які боролись із залишками Червоної армії та створювали відділи власної міліції. У своїй діяльності Т. Бульба-Боровець орієнтувався на уряд УНР в екзилі та відродження суверенної Української держави. На контрольованій "Поліською Січчю" території виникали місцеві органи влади, що мали стати основою майбутньої держави. Щоб уникнути репресій зі сторони нацистських органів безпеки, "Поліська Січ" у серпні 1941 р. офіційно саморозпустилася. Найнадійніші бійці пішли в підпілля і сформували у березні 1942 р. Українську повстанську армію, що розпочала боротьбу проти нових окупантів.
Природні умови українського Полісся сприяли розвитку повстанського руху. Різні за чисельністю українські повстанські загони, які виникли у 1942 р., намагались захищати місцеве населення від німецького грабежу, економічного визиску, вивезення трудових ресурсів на роботу до Німеччини, спалення сіл. Найбільш політично орієнтованими серед них були боївки ОУН(м), що почали формуватись навколо Рівного, Луцька, Кременця. Найвідомішою акцією бойових груп ОУН(м) був успішний напад у січні 1943 р. на в’язницю у м. Дубно, під час якого було звільнено багатьох в’язнів. Наприкінці літа 1942 р. на Кременеччині виник Фронт української революції ( ФУР), очолений Тимішем Басюком ("Яворенком"). При штабі Фронту було утворено три відділи: оперативний, бойовий і пропагандистський. Т. Басюк організував широку агітаційну роботу серед місцевого населення. 14 грудня 1942 р. члени ФУРу захопили друкарню у м. Кременець, де планували надрукувати велику кількість агітаційної літератури, а також взяти участь у штурмі в'язниці у місті.
На Волині також діяла незначна кількість дрібних загонів. Зокрема, "Холодний Яр", "Вільна Україна" та загони "Вільного козацтва" під командуванням "Вишні" (Гайворонського), що орієнтувались на гетьмана П. Скоропадського. Щоб захистити населення від нападів німецьких каральних частин, червоних партизан і польських боївок восени 1942 р. тут почали формуватись військові відділи ОУН(б) під проводом Сергія Качинського ("Остапа") та Григорія Перегійняка ("Коробки"). Бандерівські боївки та самооборонні кущові відділи стали основою для розгортання у лютому-березні 1943 р. Української повстанської армії ( УПА). Ці відділи захищали населення від німецьких каральних та реквізиційних акцій, терору радянських партизан. Окрім того, ОУН заохочувала молодь вступати в українську поліцію для отримання належного вишколу. На 3-й конференції 17-21 лютого 1943 р. ОУН взяла курс на
збройну боротьбу з нацистським окупаційним режимом та антинімецьке повстання. Розпочалось формування повстанських загонів зі складу оунівських боївок та відділів самооборони. У березні-квітні 1943 р. майже вся поліція на Волині перейшла до лав УПА. Внаслідок
активних бойових дій на Волині та Поліссі проти німців та їх союзників у 1943 р. УПА завдала значних втрат німецьким окупаційним військам та адміністрації.
Організований український повстанський рух в Галичині виникло дещо пізніше, ніж на Волині. У другій половині 1943 р. тут діяли відділи Української народної самооборони (УНС). Застосовуючи репресії, німецька адміністрація рішуче боролася з будь-якими спробами організації українських самостійницьких груп у Галичині. Влітку 1943 р. на Дрогобиччині й Станіславівщині утворилися перші формування УНС. Формування відділів УНС було зумовлене необхідністю захисту українського населення Галичини від терору німецької окупаційної влади та діючого в цей час у регіоні радянського партизанського з’єднання під командуванням С. Ковпака.
Протягом весни-літа 1943 р. відбулась реорганізація розрізнених загонів під єдиним командуванням УПА. Армія поділялась на 3 Генеральні військові округи (ГВО). Влітку 1943 р. було створено "УПА-Північ" (Волинь і Полісся) під командуванням Клима Савура ("Охріма"). На початку 1944 р. розпочалось формування "УПА-Південь" (Кам'янець-Подільська, Житомирська, Вінницька і південна частина Київської області) під керівництвом Омеляна Грабця ("Батька"). Влітку 1943 р. Українська Народна Самооборона в Галичині реорганізувалась в "УПА-Захід" (Галичина, Буковина, Закарпаття і Закерзоння), яку очолив полковник Василь Сидор ("Шелеста"). УПА захищала українські села від нападів польських боївок, червоних партизан та свавілля німецької окупаційної влади. Тому дії УПА мали переважно оборонний характер. Для вишколу командирів було зорганізовано низку підстаршинських і старшинських шкіл.
З наближенням фронту до Західної України у 1944 р. кількість збройних акцій УПА проти німецьких окупантів зменшилася. Активні дії на антинімецькому фронті припинили, аби зберегти власні сили й накопичити ресурси для боротьби за визволення України. Проте у багатьох місцевостях Галичини збройні сутички з німцями не припинялися. Загалом у 1944 р. їх відбулося майже сто.
Тактика УПА стосовно німецької влади в Галичині не мала яскраво вираженого наступального характеру, проте дошкуляла окупантам, перешкоджала реалізації політики економічного пограбування краю. Українське самостійницьке підпілля і збройні формування поширювали серед населення визвольну ідею, були однією з форм самоорганізації українського населення на окупованих територіях.
У 2-й пол. 1944 р. українські землі опинились під московською окупацією. На селян накладали великі продовольчі зобов’язання, на східних землях відновили колгоспи. Щоб знизити мобілізаційну базу УПА, вийшло розпорядження про мобілізацію чоловіків віком від 15 до 50 років з "визволених" територій до радянської армії. Багато таких "добровольців" відразу кидали в бій, щоб вони кров’ю спокутали "свою провину". Втрати у новостворених батальйонах перевищували 50 відсотків. Проти дій червоних окупантів виступила УПА. В 1944 р. загальна площа території, охопленої повстанським рухом, становила майже 150 тис. кв. км. з населенням близько 15 млн осіб, а чисельність армії досягла 100 тис. осіб.
Під час боїв через значні сили противника УПА відмовилась від великих військових відділів (куренів), а з вересня 1949 р. головнокомандувач УПА Роман Шухевич наказав повстанським відділам і штабам припинити свою діяльність як бойових одиниць і органів управління. Особовий склад відділів і штабів вливався в підпілля.
За офіційними даними НКВС УРСР у 1944-1945 рр. в західних областях України було проведено 39 778 чекістсько-військових операцій, вбито 103 313 осіб, взято в полон 110 785 осіб, заарештовано 14 329 повстанців, з повинною з’явилося 50 058 осіб. Всього з 1944 р. до 1952 р. було репресовано 500 тис. осіб, в тому числі заарештовано понад 134 тис. осіб, вбито понад 153 тис. осіб, вислано з України «на довічно» понад 203 тис. осіб. У 1973 р. архівно-обліковий відділ КДБ УРСР оприлюднив відомості про загальні втрати радянської сторони протягом цього ж часу: вони становили 30 676 загиблих. Питання об’єктивності цих даних залишається дискусійним.
Антикомуністичний опір УПА в Україні здобув резонанс та підтримку як в українському суспільстві, так і за кордоном. Після знищення НКВС 5 березня 1950 р. у с. Білогорща головнокомандувача УПА Р. Шухевича та арешту 23 травня 1954 р. головнокомандувача УПА В. Кука кількість боїв різко зменшилася. Останнім вбитим з радянської сторони став оперуповноважений УКДБ лейтенант В. Стороженко, застрелений оунівцем П. Пасічним 12 жовтня 1959 р. Останніми жертвами зі сторони ОУН стали підпільники П. Пасічний і О. Цетнарський, вбиті 14 квітня 1960 р. під час оперативно-військової операції біля хутора Лози Підгаєцького району Тернопільської області.
Український рух Опору перешкодив сталінській системі реалізувати всі злочинні наміри, заклав підвалини сучасної української держави.
