У роки Другої світової війни у нацистському полоні опинилися мільйони військовослужбовців з різних країн світу. Найбільша кількість військовополонених була зафіксована на радянсько-німецькому фронті – близько 5 млн осіб. 57% з них померло від голоду, хвороб і виснаження у тимчасових таборах.
На відміну від Західного, на Східному фронті нацисти відмовилися дотримуватися положень Женевської конвенції щодо поводження з військовими бранцями. Важливим був той факт, що червоноармієць, як зазначалось в одному з нацистських документів, «втратив право, щоб з ним поводилися як із чесним солдатом».
Система таборів і кількість бранців
У німецьких збройних силах справами військовополонених займалися Верховне головнокомандування збройних сил Німеччини (ОКВ) та Головне командування сухопутних військ (ОКГ), пізніше також СС на території Рейху, частково імперські служби праці, в окремих випадках Абвер, СД та гестапо.
Система таборів військовополонених в рейхскомісаріаті «Україна» підпорядковувалася командуючому вермахту в Україні. 27 травня 1941 р. ним був призначений генерал-лейтенант К. Кітцінгер. Для прийому й розташування військовополонених ще з 1939 р. була створена мережа таборів у Німеччині та на окупованих територіях, яка складалася з: таборів для офіцерів, стаціонарних таборів для рядового та сержантського складу пересильних таборів (дулагів).
Влітку-восени 1941 р. на території України у німецький полон потрапила велика кількість радянських військовополонених після серії оточень угрупувань ЧА: 6 та 12-ї армій в районі Умані (на поч. серпня 1941 р.), а також 21-ї, 37-ї, 26-ї армій під Києвом (вересень 1941 р.). Внаслідок цих подій у німецький полон потрапило біля Умані – 103 тис., біля Києва – 665 тис. червоноармійців.
На території України діяли війська групи армій «Південь», до якої в 1941 р. входила 1 танкова група (з жовтня 1941 р. – армія), 6, 17 та 11-а німецькі й 3 та 4-а румунські армії. У підпорядкуванні коменданта тилового району 1-ї танкової армії перебували команди 152 та 162 дулагів, 17-ї армії – 71 армійський збірний пункт, 111, 172 та 180 дулаги; 6-ї армії – 7-й армійський збірний пункт, 170 та 201 пересильні табори. На Півдні України у підпорядкуванні коменданта тилового району 11-ї армії влітку 1941 р. було два дулаги 123 і 241, два армійські збірні пункти 11 та 12.
У тиловій смузі згаданих німецьких армій найраніше в Україні почали створюватися стаціонарні табори: у Львові (328), Раві-Руській/Замості (325), Хирові (323), Ярославі, Дрогобичі (335), Тернополі, Станіславі (371), Шепетівці (357).
У рейхскомісаріаті «Україна» на початку 1942 р. нараховувалося вже 14 стаціонарних таборів, а в квітні 1943 р. тут було 20 шталагів, які розташовувалася на Правобережжі. Всього за роки окупації на території України діяло 30 команд шталагів і 27 команд дулагів.
Організаційні етапи табірної системи для радянських військовополонених в Україні співпадають з ходом бойових дій на радянсько-німецькому фронті. До серпня 1941 р. спостерігається стрімке створення крупних стаціонарних таборів у правобережних областях України, вересень-жовтень – організація установ полону вздовж Дніпра, а в листопаді-грудні – центр активності табірних команд переміщується на схід та південь України.
Особливістю таборів для військовополонених у 1941 р. була їх переповненість. Якщо у серпні у десяти стаціонарних таборах для військовополонених рейхскомісаріату «Україна» утримувалося приблизно 225 тис. бранців, у вересні – 300 тис., то в жовтні їх вже було 445 тис.
Расово-ідеологічний характер війни нацистської Німеччини проти Радянського Союзу зумовив величезну кількість смертей, не пов'язаних з безпосереднім веденням бойових дій. Полонені червоноармійці стали першими жертвами такої політики. Видані ОКВ т. зв. «наказ про комісарів» від 6 червня 1941 р., «Розпорядження стосовно справи військового полону у випадку операції «Барбаросса» 16 червня 1941 р. та «Бойовий наказ №8» від 17 липня 1941 р. скасовували основні приписи Женевської конвенції 1929 р. про захист військовополонених, приписували розстрілювати за законами воєнного часу політпрацівників Червоної армії, євреїв та інших «небажаних» за расовими чи політичними ознаками осіб.
Тисячі полонених загинуло на полі бою, перебуваючи у збірних та фронтових таборах. Масові вбивства військових бранців відбувалися під час багатокілометрових піших маршів із прифронтової зони в тил.
З 22 червня до 6 грудня 1941 р. на німецько-радянському фронті бранцями стали 3 млн 800 тис. вояків ЧА. В умовах швидкого просування і безперервних бойових дій німецьке командування виявилося нездатним вирішити питання, пов’язані з утримання, харчування, забезпеченням одягом, лікуванням, транспортуванням такої великої кількості військовополонених.
Умови утримання військових бранців
За умовами утримання табори для військовополонених в Україні наближалися до категорії таборів знищення. Вони мали більш жорсткі умови утримання військових бранців, ніж подібні установи в країнах Центральної та Західної Європи. Висока смертність, голод, відсутність медичної допомоги, знущання й тортури над в'язнями і масове їх знищення стали характерними ознаками таборів для військовополонених в Україні.
Організація життя й побуту більшості місць утримання полонених спрямовувалася на їх послідовне фізичне знищення. Таку ж мету переслідували й «медичні» установи таборів, які лише прискорювали смерть хворих і поранених в’язнів.
Уже на стадії етапування в тил десятки тисяч бранців гинули від голоду, знущань, тортур, холоду і хвороб. Нацисти перетворили переміщення великих контингентів військовополонених на одну з проміжних ланок терору. Взимку 1941-1942 рр. їх етапували без верхнього одягу, босоніж у люті морози.
Транспортуючи полонених, гітлерівці не дозволяли місцевому населенню передавати нещасним харчі, одяг, взуття; карали бранців і тих, хто виявляв до них співчуття. Серед тих, хто не мав шаснів вижити, – поранені та хворі червноармійці. Їх знишували не лише на початку війни, але й під час відступу німців під ударами радянських військ.
Вища влада у нацистському таборі перебувала в руках коменданта — офіцера в званні не нижче майора. Охороняли табори військовополонених охоронні батальйони, що формувалися, як правило, з солдатів похилого віку або фронтовиків, які доліковувалися після поранень та хвороб.
Полонених червоноармійців тримали під відкритим небом, загнаних за колючій дріт як худобу. Їх кількість у таборах була такою великою, що інколи наближалася до кількості населення окремих міст і містечок, в яких вони розташовувалися. Наприклад, у Новоград-Волинському (Житомирська область), де мешкало не більше 12 тис. осіб, у таборі для військовополонених (дулаг 172) у серпні перебувало 8 тис. бранців.
Масова смертність серед радянських військовополонених була зумовлена не лише розстрілами, поганими умовами утримання, а, насамперед, «політикою голоду», яку здійснювало керівництво Вермахту. Харчування радянських військовополонених стрімко погіршувалося з перших місяців бойових дій.
Основною їжею для бранців впродовж всієї війни було вариво з муки, а найчастіше необробленого зерна, яке вони називала «баландою». За свідченнями очевидців, в багатьох пересильних таборах вони по декілька тижнів не отримували навіть цих харчів. Голод змушував людей їсти все, що потрапляло під руку: листя, траву, щурів тощо. Траплялися випадки трупоїдства. Таке харчування викликало масові шлунково-кишкові та інфекційні захворювання, які ще більше підвищували смертність.
Однією з форм терору проти військовополонених стало поширення інфекційних хвороб, а також бузувірські медичні експерименти над ними.
Коли стало зрозумілим, що без додаткових робочих рук «освоїти» загарбані землі не вдасться, керівництво Третього Рейху дозволило відпустити додому частину військовополонених з Прибалтики й України. Після цієї разової акції німці вже не поверталися до подібної практики: всіх полонених, здатних працювати, вони розподіляли на роботи; при цьому примусова праця перетворювался на різновид тортур і знущань.
Частину полонених вдалося використати як безплатну робочу силу на ремонті, каменоломнях, у сільському господарстві, вугільних шахтах. Тривалість робочого часу встановлювалася довільно. Так, у таборі №325 у Раві-Руській робочий день тривав з 5 ранку до 10 год вечора. Вихід на роботу й повернення супроводжувалися побоями і вбивствами кволих і хворих.
Близько 60 тис. радянських військовополонених були зайняті на відбудові шахт Донбасу 3,5 тис. – на вугільних шахтах дистрикту «Галичина». Уже у другій половині 1941 р. полонених червоноармійців переправляли на різні промислові об’єкти Німеччини, Генерального губернаторства, Франції та інших країн. «Винищення працею» стало одним із принципів використання праці військовополонених.
Охорона таборів полонених влаштовувала багатогодинні «переклички», «фізичну зарядку», коли в’язні протягом кількох годин стояли на холоді чи під пекучим сонцем, або робили виснажливі, безглузді вправи, спеціально розраховані на знесилення. Часто на полонених нацьковували нетренованих собак і спостерігали ці садистські сцени. На екзекуції та страти спеціально приїздили представники військового командування та окупаційної адміністрації.
Це все спричинило велику смертність. За даними начальника тилового району групи армій «Південь» станом на 31 січня 1942 р. у трьох таборах, де утримувалося 30 тис. військовополонених, річний відсоток смертності дорівнював відповідно 106, 262, 106%. Жертвами нацистського терору в Україні стали загалом 1 млн 571 тис. радянських військовополонених. Загалом у роки війни з 5,8 млн полонених вояків ЧА від рук нацистів, голоду й хвороб загинуло близько 4 млн осіб.
Доля після звільнення
Трагічною після закінчення війни виявилися доля тих бранців, котрі вижили. В СРСР, згідно з наказом ДКО № 270 від 8 серпня, здача в полон розглядалася як «злісне дезертирство» і зрада, тому звільнені з німецького полону червоноармійці зазнавали нових переслідувань і репресій від радянської влади. Із понад 836 тис. полонених, які вижили й повернулися на батьківщину, 233 тис. були засуджені й відбували покарання в таборах ГУЛАГу, понад 600 тис. примусово працювали у т.зв. трудових батальйонах. Лише після смерті Сталіна у 1956 р. ув’язнених за здачу в полон червоноармійців реабілітували.
