Після Другої світової війни в Україні панувала розруха: в руїнах лежало 28 тис. сіл, близько 30 тис. колгоспів, радгоспів і машинно-тракторних станцій. Аграрне господарство республіки було зруйнованим. У ньому залишилось дуже мало фізично здатних до праці людей. Багато чоловіків загинуло на фронтах війни, тривала демобілізація з армії.
Механізми творення голоду
Згідно з вказівкою з Москви, Рада Міністрів УРСР і ЦК КП(б)У у постанові від 4 липня затвердили річний план здачі зерна державі з врожаю 1946 р. у кількості 340 тис. пудів (5440000 т). Незважаючи на настирливі прохання першого секретаря ЦК КП(б)У М.Хрущова, хлібозаготівельний план Україні московський центр не зменшив, натомість зобов’язав беззаперечно і щонайшвидше виконати.
Не задовольняючись вивезенням зерна з колгоспів, радгоспів, підсобних господарств, за продрозкладкою відбувалося вилучення зерна з присадибних ділянок селян. У 1946 р. його планували експропріювати понад 3 млн пудів. Щоб викачати зерно, яке для колгоспників та одноосібників було єдиною надією на порятунок, вживалися різноманітні репресивні заходи.
Сталінська політика хлібозаготівель стала визначальною причиною голоду 1946-1947 рр. в Україні. Працівники системи держзаготівель (Уповмінзагу) були наділені особливими повноваженнями проведення реквізицій. Оформлені ними матеріали направлялись до судів, де розглядалися з особливою оперативністю. Керівників колгоспів, які до здачі зерна в рахунок плану хлібозаготівель видавали дещицю голодуючим виробникам хліба на трудодні, піддавали репресіям.
Вища влада забороняла головам колгоспів видавати 15% хліба людям на зароблені трудодні та продаж хліба на ринку до виконання планів держпоставки, застерігала від "небезпеки антидержавної тенденції", пов'язаної з "розбазарюванням хліба", "незаконним" його відпуском. Невдоволення Й.Сталіна проявилося у своєрідному "зміцненні" керівництва України шляхом зміщення М. Хрущова з посади першої особи в республіканській парторганізації й направлення до Києва Л. Кагановича, якого 3 березня 1947 р. було "обрано" першим секретарем ЦК КП(б)У. М. Хрущов залишився головою Ради міністрів УРСР.
Можновладцi на чолi з Л. Кагановичем продовжували репресивну хлiбозаготiвельну полiтику. Керівництво України регулярно інформувало "вождя народів" про хід хлібоздачі. Л. Каганович, обізнаний зі станом справ у аграрному господарстві, повсякчас цинічно наголошував, що у всіх проблемах України винен «український буржуазний націоналізм». Сталінське керівництво серед причин невиконання хлібозаготівельних планів вважало саме тих партдержфункціонерів та селян, які пережили окупацію, "зазнали впливу чужої ідеології і потребували перевиховання". Зернове питання залишалось основним в обговореннях на засіданнях політбюро ЦК КП(б)У. У такий спосіб давалися установки на узаконене пограбування села державою.
У суспільстві, просякнутому тоталітарним насильством, хлібозаготівельна політика стала основним репресивним фактором, саме через її механізм відбувалося голодотворення.
Основною категорією “злочинів”, за які притягувались до суду голови колгоспів, були “зрив збиральних робіт”, “саботаж хлібозаготівель”, “розбазарювання сільгосппродукції”, “шкідництво” тощо. Найбільшим репресіям піддавалися саме хлібороби. На селян накладалися непосильні податки. Працюючи в колгоспі без вихідних, селяни були позбавлені можливості обробляти свої ділянки. Податок встановлювався на кожне фруктове дерево, кожну домашню тварину. Неспроможні сплачувати надвисокі податки, селяни вирубували садки, вирізали худобу. Природне прагнення людей бути господарями на землі розцінювалося як “пережиток капіталізму”. Незважаючи на посуху, поставки продукції з селянських дворів не були зменшені. На повну потужність працювали судові органи, стягуючи недоїмки з селян за невчасну сплату податків.
Через репресивну політику й практику хлібозаготівель, стягнення з селян непомірних податків, неповну оплату й неоплату трудоднів, вивезення хліба й інших сільгосппродуктів, влада в УРСР створила тяжку голодну ситуацію. Незважаючи на важке й водночас добре відоме вищій владі становище в Україні, московський центр щоразу вимагав від вищого керівництва України вжити більш рішучих заходів щодо ліквідації відставання з хлібозаготівель, забезпечення виконання завдань кожним колгоспом і радгоспом.
Типовим явищем стало жебрацтво, що заполонило села, залізничні станції, селища й міста. Багато дітей та людей похилого віку, жінок з малими дітьми ходили по хатах, просили хоча би якої-небудь їжі. Але замість допомоги населення України, перш за все сiльське, зазнало від влади жорстокого репресивного удару. Позбавивши селян хлiба, партiйно-державне чиновництво постачалося через систему закритих спецрозподiльникiв.
Більшість голодуючих українських селян рятувалися, як могли. Змушені були їсти навіть траву, кору дерев, різні сурогати. Люди намагалися вижити, збираючи колоски на колгоспних полях. На зроблених власноруч жорнах селяни мололи зерно і пекли коржики, млинці, ліпеники, маторженики... Але й цієї можливості вижити влада голодуючих позбавляла за відомим ще з 1932 р. сталінським законом "про п'ять колосків" та новим указом президії Верховної Ради СРСР від 4 червня 1947 р. про кримінальну відповідальність за крадіжки державного майна й посилення охорони особистої власності.
Вибиту з голодуючого українського села продукцiю вiдправляли до рiзних регiонів СРСР. Україна була головним постачальником зерна для Ленінграду, овочів – для Москви. Хліб вивозився до ряду областей РРФСР. Багато хлiба вивозилося за кордон. У 1946 р. до європейських країн, якi теж захопила посуха, з СРСР було експортовано 1,7 млн т зерна. Наприклад, лише до Берлiну надiйшло 969 тис. т зерна та 60 тис. т iнших продуктiв, 50 тис. голiв худоби. За 1946-1947 рр. до Албанії, Чехословаччини, Польщi, Угорщини, Болгарiї, Фінляндії, Франції, iн. країн вiдвантажено 2,5 млн т зерна.
Допомога Західної України
Величезна кількість голодуючих з початку 1946 р. з власної ініціативи вирушала до західних областей республіки, де було ще мало колгоспів, селяни зібрали непоганий врожай, загони Української повстанської армії чинили спротив вивозу зерна. Відозви, розповсюджувані УПА, закликали селян допомагати голодуючим, сотні тисяч яких їхали за порятунком.
Прибулі в тамтешні села колгоспники, робітники, службовці купували за гроші чи обмінювали речі на хліб, крупи, картоплю та інші продукти й поверталися до своїх сімей. Дехто з них наймався тимчасово, або постійно на роботу. Селяни західних областей рятували від голодної смерті не тільки своїх земляків-українців, а й часто виснажених від голоду людей з Воронезької, Курської, Орловської, Калузької та інших областей Росії, білорусів, молдаван. Однак страждало населення й Захiдної України від насильницької колективізації та репресій, а в деяких регіонах й голоду. Особливо сильним був голод на Чернiвеччині, де в перші повоєнні роки більш масштабно, ніж в інших областях, проводилась колективізація, і смертність перевищувала народжуванiсть.
Надзвичайно високою там була дитяча смертнiсть. Був опір і в східних, центральних та південних областях грабіжницьким діям держави. Протидію репресивним заходам у західних областях здійснювали ОУН і УПА, не дозволяючи ревізовувати сільгосппродукти у селян. У 1947 р. на території восьми областей було зафіксовано 906 різноманітних акцій УПА, вогневі сутички і бої з відділами МВС-МДБ, озброєними партійними і радянськими чиновниками, які забирали хліб у селян. Однак, незважаючи на серйозний спротив проведенню хлібозаготівель, в Україні не спадала хвиля репресій. Режим жорстоко придушував будь-який протест. Повоєнний голод був величезною репресивною акцією проти населення. Сотні тисяч голодуючих були врятовані від голодної смерті селянами Західної України.
Наслідки голодомору
Найсильніше голод вразив село. Станом на 1 червня 1947 р. в Українi нараховувалося 1 млн 74 тис.314 дистрофiкiв. Голодомор породив масове сирітство. Рятуючи від голоду своїх виснажених дітей, голодуючі селяни відвозили їх до міст й залишали, сподіваючись, що малюків заберуть до дитбудинків. За наявності цілого комплексу причин виникнення голоду, поширення й масовості найголовнішою були конфіскаційні хлібозаготівлі.
Голодоморне лихоліття свого піку досягло в першій половині 1947 р. У часи інтенсивного вилучення хліба голод в Україні забрав (за даними різних дослідників) від 100 тис. до 2,8 млн життів, в основному, українських селян-хлiборобiв. У багатьох місцевостях голод продовжувався майже до кінця 40-х років. Смертельною мірою відчули голодоморне жахіття жителі південних областей: дуже сильно Ізмаїльської, Одеської, Херсонської, Миколаївської, Запорізької. Своїми страшними, смертельними обіймами голод стискав населення Дніпропетровщини, Полтавщини, Київщини, Чернігівщини, Кіровоградщини. Тяжко потерпали від голоду мешканці сіл і міст Вінницької, Житомирської, Кам'янець-Подільської, Сталінської, Ворошиловградської, Харківської, Сумської, Житомирської областей. Люди виявилися беззахисними перед системою, що приводила їх до виснаження, мук голоду, дистрофії, загибелі. Тяжкий голод тримав у своїх лещатах областi чорноземної смуги РРФСР, Бiлорусiю, Молдавiю, але найсильнiшим вiн вкотре виявився в Українi.
