Післявоєнна господарська розруха, посуха 1921 р. та згубна для сільського господарства економічна політика більшовиків стали основними передумовами голоду 1921–1923 рр., що охопив основні хліборобські регіони колишньої Російської імперії – Поволжя, Північний Кавказ та південні губернії України. Катастрофічне загострення продовольчої кризи в УСРР було зумовлене підпорядкованістю формально незалежної республіки московському центру.
Причини голоду
Виникнення цього лиха було зумовлене низкою соціально-економічних і політичних факторів: безперервними бойовими діями протягом семи років, дворічною посухою 1921-1922 рр. на півдні України, реквізиційною політикою більшовиків щодо хлібозаготівель, яка проводилась навіть у вражених посухою регіонах.
Перша світова війна підірвала продуктивні сили сільського господарства України. Продукція тваринництва та рільництва зменшилася майже на третину. У 1920 р. в Україні було зібрано лише 768,5 млн пудів зерна – менше половини середньорічного валового збору 1909–1913 рр., який складав 1,7 млрд пудів. Кількість великої рогатої худоби порівняно з 1916 р. скоротилася на 15,5%.
Тваринництво й рільництво постраждали від військових дій та загальної мілітаризації економіки. До війська мобілізували найбільш працездатну частину села – близько третини дорослого чоловічого населення. З них було вбито, поранено і потрапило у полон 1 млн 338 тис. осіб.
Поряд з негативними соціально-економічними наслідками війни вкрай погано позначалася на розвитку рільництва земельна невпорядкованість. Земельні переділи, які безперервно продовжувалися до 1923 р., призводили до скорочення засівних площ та погіршення їх обробітку. Окрім того, під час аграрної революції зменшилась кількість великих заможних селянських господарств, внаслідок чого впала товарність сільськогосподарського виробництва.
Криза сільського господарства позначилася на погіршенні харчування населення. Щоб забезпечити продовольством армію, партійно-державний апарат, робітників заводів за умов скорочення продуктивності й товарності сільськогосподарського виробництва, радянська влада заборонила торгівлю і вилучала продукти харчування у селян шляхом реквізицій, розміри яких визначалися потребами держави в продовольстві. Оскільки державне завдання на заготівлю хліба та іншої сільськогосподарської продукції «розверстувалося» по губерніях, повітах і волостях залежно від того, що і де можна було взяти, така хлібозаготовча політика отримала назву "продрозкладка". Здійснювалася вона репресивними методами. За виконання завдання з хлібоздачі у кожному селі відповідала, як і під час кріпацтва, сільська громада, тобто діяла кругова порука селян. В обмін на вилучене у селян продовольство держава зобов’язувалася безкоштовно надавати промислову продукцію. Однак та невелика кількість продукції, що вироблялася, спрямовувалася, насамперед, на воєнні потреби та забезпечення міст. До села вона практично не доходила.
Руйнівні наслідки продрозкладки перевищували навіть збитки, спричинені війною. Найбільший дефіцит селянських засівів виник не на території, де відбувалися основні воєнні дії (Одеська, Київська, Донецька, Катеринославська, Волинська і Подільська), а саме там, де активно виконувався план хлібозаготівель (Чернігівська, Полтавська, Харківська губернії). Продрозкладка незабаром поширилася майже на все, що виробляли селяни.
Вивезення хліба з України
З 2-ї пол. 1920 р. влада істотно збільшила розмір хлібозаготівлі. У районах збройного опору селянства активно використовувалися червоноармійські частини, керовані відомими полководцями громадянської війни В. Блюхером, П. Дибенком, Г. Котовським, О. Пархоменком та ін.
Внаслідок воєнних дій на території України основний тягар продрозкладки 1920 р. ліг на зернові райони Росії. Але після припинення військових дій більшовицький уряд вирішив повністю вилучити хлібні залишки в українському селі.
Тиск на українських селян розпочався уже в березні 1921 р., коли було оголошено «продтижневик» і тисячі комуністів та безпартійних робітників було мобілізовано у хлібозаготівельні загони, які скеровувалися на село. Завдяки посиленню репресивних заходів, інтенсивність хлібозаготівель в Україні зросла. У травні 1921 р. до Російської Федерації було відправлено 522 тис., у червні – 728 тис. пудів зерна. Норми хлібоздачі встановлювалися без урахування виснаження продовольчих запасів республіки.
Влітку 1921 р. радянські республіки вразила велика посуха, що своїми розмірами за попередні 100 років поступалася лише лихоліттям 1869, 1885 і 1891 років. Від неї повністю чи частково постраждала половина засівних площ радянських республік, зокрема, в УСРР – степові й частково лівобережні губернії. Під впливом цих факторів врожайність сільськогосподарських культур катастрофічно впала.
План хлібозаготівель неодноразово змінювався. Зокрема, восени 1921 р. він був зменшений до 95 млн, а на початку 1922 р. остаточно затверджений в обсязі 81,5 млн пудів. Фактично в республіці було зібрано 74,9 млн пудів зерна. За вивезене зерно Україна майже нічого не отримала – ані грошей, ані промислових товарів.
Нереальність хлібозаготівельних планів призвела до збереження розкладкового методу хлібозаготівель. Незважаючи на формальне проголошення продподатку, формування державного хлібного фонду фактично здійснювалося шляхом позаекономічного примусу. НЕП у 1921 р. в Україну ще не прийшов.
Намагаючись оволодіти хлібними ресурсами самого селянства, влада розпалювала соціальну ворожнечу на селі. Більшовики прагнули приборкати опір селян-власників, під’юджуючи корисливу зацікавленість селянської бідноти. З метою залучення менш заможних верств села до вилучення продукції більш заможних, комітетам незаможників відповідно до декрету про продподаток надавалася певна частка реквізованих надходжень. Поряд із «класовим підходом» до села скрізь застосовувалась, як і під час продрозкладки, колективна відповідальність (кругова порука) селян за виконання хлібоздачі.
Для максимального вилучення зерна держава використовувала всілякі заходи надзвичайного характеру, які врешті-решт призводили до масового збройного тиску на селянство.
12 серпня 1921 р. у спеціальній постанові Ради з праці та оборони про застосування надзвичайних заходів при вилученні продподатку йшлося про введення до волостей та сіл, які опиралися наркомпродівцям, військових частин. Останні мали під час збирання продподатку «негайно вживати найрішучих заходів примусового характеру». Розпорядження голови російського уряду В. Леніна про використання збройної сили для підкорення селян ретельно виконувалося в Україні. Окрім військових частин, опір селянства придушували продовольчі дружини, воєнізовані хлібозаготовчі робітничі формування, створені на зразок продовольчих загонів, що діяли під час громадянської війни. У більшості випадків військова сила впроваджувалася для залякування селян.
Інтенсивне викачування хліба з України в Росію призвело до недосіву в Україні. У 1922 р. різними продовольчими культурами у республіці вдалося засіяти 14,4 млн десятин проти 17,1 млн – у попередньому році ( 1916 р. загальна площа засіву становила понад 19 млн десятин). Великий недосів у південних губерніях України внаслідок господарського розорення голодуючих селян частково перекрили інші губернії.
Окрім недосіву, південь України спіткав новий неврожай. Посуха охопила 21 повіт. Розорений південь вимагав допомоги, але тиск на Україну не послаблювався. Тільки з серпня 1922 р. по січень 1923 р. у східні регіони республіки було надіслано 9 млн пудів хліба. До того ж центральний уряд зобов’язав українських керівників розпочати перерваний війною експорт хліба, щоб дістати валюту для відбудови господарства і зміцнення більшовицького режиму.
Масштаби голоду
Руйнівні наслідки продовольчої політики більшовиків виявилися вже восени 1921 р. У серпні 1921 р. Політбюро ЦК КП(б)У під час обговорення питання «Про кампанію щодо боротьби з голодом» прийняло резолюцію: «Вказати губкомам, що під час проведення кампанії необхідно розрізняти заклик до боротьби з голодом в Росії від боротьби з неврожаєм в Україні, де допомога районам, що постраждали від неврожаю, може бути цілком надана своїми губернськими або повітовими засобами».
У грудні 1921 р. масова смертність у південних губерніях УСРР змусила нарешті дисциплінованих українських більшовиків виступити проти політики центру. VI Всеукраїнська конференція КП(б)У розглянула питання «Голод і засівна кампанія» та прийняла постанову про надання державної допомоги губерніям України (Запорізькій, Катеринославській і Донецькій) у розмірі 6 млн пудів хліба.
Після цієї постанови ЦК РКП(б) змушений був визнати реальність голоду в Україні і перестав заперечувати спрямування частки її продовольчих ресурсів у голодуючі місцевості. Але ця частка була обмеженою.
14 січня 1922 р. український Раднарком прийняв давно очікувану постанову про визнання голодуючими деяких неврожайних губерній УСРР, а 16 січня 1922 р. Політбюро ЦК КП(б)У зняло блокаду з інформації про голод в Україні.
Неврожайні місцевості України тривалий час залишались на продовольчому самозабезпеченні й не звільнялись від сплати податку, як це було в РСФРР. Уряд також вперто відмовляв голодуючим України в дозволі на закупівлю зерна у врожайних місцевостях до закінчення державних хлібозаготівель, хоча таке право надавалось голодуючим РСФРР. Лише в 1922 р. центральна комісія допомоги голодуючим отримала довгоочікуваний дозвіл на використання частки своїх фондів на потреби українських голодуючих.
Злочинна соціальна політика уряду спричинила масове поширення голоду і вимирання голодуючих. Станом на 1 травня 1922 р. у 5-ти степових губерніях України голодувало 3 млн 709 тис. 556 осіб, або 35% населення цього регіону. Кількість потребуючих допомоги в Україні досягла 6 млн 600 тис. осіб. Близько 40% становили діти. Однак державну допомогу отримувало не більше 7,5% голодуючих. У той же час у РСФРР частка голодуючих, які харчувались у пунктах громадського харчування, сягала 80%. Станом на 1 вересня 1922 р. продовольчу допомогу за рахунок фонду допомоги голодуючим отримувало 425 тис. осіб. Ще 1,8% млн осіб допомогу забезпечували іноземні благодійні організації.
Точну цифру померлих від голоду в Україні не встановлено. Історики наводяться цифри від 235 тис. до 500 тис. осіб. Голод виявився фактором, який ефективніше за каральні експедиції втихомирив повстанців. Нещадна хлібозаготівельна політика уряду мала в своїй основі терористичний характер. Тоталітарний режим для придушення опору повною мірою використав терор голодом (подібно до заснування ним інститут закладництва або концтаборів).
