1 вересня 1939 р. гнітючу тишу очікування змін над Європою розірвала німецько-польська війна. 4 вересня було оголошено війну між Францією, Англією та Німеччиною. 17 вересня Радянський Союз завдав остаточного удару Польщі: радянські війська, форсуючи Збруч, вирушили визволяти українців з-під влади «шляхти», не питаючи згоди у самих поневолених.
1 вересня об 11:30 год. над Львовом пролунали перші вибухи від скинутих німецьким Люфтваффе бомб. Зокрема, на алеї Фоша (тепер вул. Чернівецька), поблизу головного двірця, від бомбардування загинуло 6 і було поранено 11 осіб; на вул. Вярусув (тепер вул. Сміливих) від розриву бомби загинуло 2 людини; на вул. Лєщинськєго (тепер вул. братів Міхновських) поранено і вбито близько 40 осіб. Всього ж у перший день війни від нальотів німецької авіації загинуло 83 і було поранено близько 100 львів’ян [1]. Впродовж 1–21 вересня найчастіших бомбардувань зазнавали такі стратегічні об’єкти, як Скнилівське летовище, головний двірець, радіостанція, костели і церкви, що були гарними орієнтирами для артилерії [2].
У неопублікованому щоденнику одного з редакторів відомої тогочасної газети «Нова Зоря» ці події описані так: «Очевидно, геройські оборонці Львова не хотіли піддаватися німцям, і тому німецькі гармати дійсно обстрілювали Львів, головно ночами. Одної ночі нпр. (наприклад) я нарахував коло 70 німецьких гарматних стрілів. Обстріли відбувалися з перервами, що дві години по кільканадцять стрілів» [3]. Станом на 16 вересня від дій німецької артилерії та авіації загинуло 600 цивільних львів’ян [4].
У перші дні війни, незважаючи на смертельну небезпеку, життя тривало фактично без змін. Люди продовжували ходити до церкви, відвідували театри, читали газети і книжки. 2 вересня відбулося відкриття ХІХ Міжнародної виставки «Східні торги». З наближенням фронту поступово закрилися розважальні заклади і населення почало дотримуватися режиму світломаскування у вечірній час. Відчувався брак інформації про перебіг бойових дій. Тому поява 12 вересня німецьких військ на вул. Городоцькій вразила мешканців Львова більше, аніж новина про початок боїв за Варшаву [5].
Основним джерелом інформації про те, що відбувається навколо, став радіоприймач. Один із таких пристроїв, куплений за 500 злотих для редакції львівської газети «Нова Зоря», стояв у помешканні доктора Осипа Назарука. За звичкою, що сформувалася за дні війни, 17 вересня, після церковної служби, в помешканні Назарука слухали радіо. В цей час з Москви транслювалася промова Молотова «про совєтський похід на Галичину».
«Я і Назарук задеревіли. На маєш, сказав, ще того нам бракувало! Щоби німці якнайскорше зайняли Львів, а то ще їх випередять московські совєти і тоді нам готова загибель» [6], – цитує д-ра Назарука автор щоденника. Його самого ця звістка також дуже вразила: «Сталося, чого я так дуже боявся і не раз заявляв в розмові з Назаруком, що коли совіти прийдуть до Галичини, то зітруть нас українців на порох» [7].
О. Гавриїл Костельник, який в 1946 р. був однією з ключових дійових осіб на «Псевдособорі», зазначає у своїх спогадах, що галичани розділилися на три категорії залежно від бачення можливих наслідків приходу до Львова радянських військ. Одні заявляли: «Із своєї землі не рушуся, хоч би й що» [8], – аргументуючи своє рішення тим, що за 20 років більшовики «мусіли набратися культурної оглади» [9]. Вони казали: «Все ж це Україна, хоч і червона, але Україна!». Їхні опоненти, – колишні учасники визвольних змагань 1917 – 1923 рр., – маючи негативний досвід зустрічей з більшовиками, стверджували, що «большевики не змінились і ніколи не зміняться» [10]. Решта галичан прагнули трохи зачекати, щоб побачити, як проявиться нова влада, і тоді вже приймати рішення. До останньої категорії належав автор досліджуваного щоденника.
Більшість людей з пересторогою ставились до очікуваної зміни влади. На перший погляд це дивно, адже збувалася споконвічна мрія українців про об’єднання. Насправді, галичани добре знали про розкуркулення, політичні репресії та Голодомор 1932–1933 рр. і боялися повторення цих подій у Галичині.
Незважаючи на запеклі бої, що точилися на західних і північних околицях міста, та 4 тис. вбитих і поранених оборонців [11], командувач оборони Львова генерал Владислав Лянґер категорично відмовився здати місто німецьким військам і лише вів з ними переговори про безпечний вихід мирного населення. Німецьке командування запланувало на 21 вересня загальний штурм, і тільки поява в околицях Львова радянських військ та існуючі німецько-радянські домовленості врятували місто від знищення.
Пізно ввечері 21 вересня Вище командування оборони Львова прийняло рішення про капітуляцію міста і передачу його радянській стороні. Зранку 22 вересня були затверджені умови капітуляції:
- До 14:00 22 вересня 1939 р. польські війська повинні скласти зброю у визначених місцях і під керівництвом роззброєних офіцерів вийти з міста до заздалегідь визначених секторів.
- Офіцерський склад від капітана та вище рухається на автомобілях до штабу армії.
- Госпіталі залишаються на місцях і продовжують роботу.
- Склади усіх видів передаються Червоному командуванню.
- Офіцерському складу надається особиста свобода та недоторканість рухомого майна. При бажанні виїхати до іншої країни питання вирішується дипломатичним шляхом [12].
Про «цінність» цього договору для більшовиків свідчить Доповідна записка наркома внутрішніх справ УРСР Івана Сєрова, що був присутній при підписанні умов капітуляції: «Я возразил против последнего пункта в части личной свободы, но на это комбриг Курочкин, представляйшей Красное командование, ответил, что этот документ он может порвать в любой момент» [13]. Дійсність підтвердила слова комбрига: як тільки оборонці Львова склали зброю й організовано залишили межі міста, червоноармійці оточили їх та інтернували. Подальша доля більшості офіцерів трагічно обірвалась в Катині.
Рівно о 14:00 год. 22 вересня радянські війська увійшли до Львова. Автор щоденника ці події описує так: «Совітські танки в’їхали в Личаківську вулицю. За ними совітська піхота. Я був у своїм помешканні. Нараз з-за вугла вискочив совітський піхотинець. Він чорний від опалення, опорошений, тільки білими зубами світив, погляд дикий. Повіяло від нього сходом. Так приблизно мусіли виглядати войовники Джінгісхана, коли йшли на завоювання Европи. Він кричав: Бросай руже! до польських жовнірів, що крутилися в замішанні. Польські жовніри кидали зброю геть від себе і зараз титулували москаля «Товариш!» [14].
Інший очевидець вступу Червоної армії до Львова, д-р О. Назарук, пригадує наступне: «За якийсь час почав над’їздити цілий ряд совітських танків з великим звенькотом і тарахкотінням. Ті танки були великі і малі, ріжного вигляду, але всі помальовані однакою краскою, якоюсь бурою. Деякі були щільно замкнені, на деяких видно було червоноармійців. Вони держали кріси в руках і дивилися у вікна, мабуть побоюючись, що будуть в них стріляти. Одяги їх були гірші від одягів польських жовнірів, а з німецькими їх порівнювати годі було. Вигляд совітських жовнірів був переважно марний і зовсім не пригадував добре виглядаючих, рослих солдатів бувшої царської армії. Червоноармійці займали Львів мовчки: не чути було не то співу, але навіть не видно було, щоб вони говорили між собою або засміялись» [15].
За свідченнями наркома внутрішніх справ УРСР І. Сєрова, вступ радянських військ до міста відбувався так: «Части, дождавшись 14:00 час., выступили в город. Стрельбы не было. Войдя в город, на главной улице из некоторых домов раздались редкие ружейные и частично пулеметные выстрелы. Войсковые части, очевидно не предупрежденные о том, чтобы не открывать огонь, сразу открыли огонь ружейный и пулеметный. Началась паника на главной улице. Все бойцы Красной армии стреляют, но большинство не видят цели. Многие стреляют по окнам домов. Не попадая в окна, пули поднимают пыль, и другой боец, принимая эту пыль за дым выстрела, открывал огонь. Никакого руководства со стороны командного состава не было. Кто хотел, тот и стрелял, цели стрельбы не было. Напуганы такими «стрильбами» бойцы и командиры в дальнейшем двигались по г. Львову с обнаженным оружием. Все это производило впечатление растерянности и отсутствия руководства со стороны командного и политического состава» [16].
Той факт, що радянські війська, які входили до Львова, мали кепський та наляканий вигляд, підтверджують і спогади польки Кароліни Лянцкоронської: «Самі більшовики аж ніяк не виглядали ані щасливими, ані гордими. Ми бачили, як люди в поганій формі, землянистого вигляду, явно хвилювались, майже злякано. Вони були обережні і дуже здивовані» [17].
Так завершився перший день знайомства представників двох культур: західної і східної, правової та тоталітарної. Ніхто не був певен в собі, не знав, як діяти далі та яким буде майбутнє.
Список використаних джерел та літератури
- Державний архів Львівської області – Фонд 121. – Опис. 1. – Справа. 116. – Арк. 217.
- Історія Львова. У 3 т. / Ред. Я. Ісаєвич. – Львів, 2007. – Т.3. – С. 164.
- ДАЛО. – Ф. Р. 35. – Оп. 12. – Спр. 178. – Арк. 1 зв.
- Ilustrowany goniec wieczomy. – 1939. – 19 wirzesnia.
- Zawilski A. Bitwy polskiego września. – Krakow: Znak, 2009. – S. 479.
- ДАЛО. – Ф. Р. 35. – Оп. 12. – Спр. 178. – Арк. 1.
- Там само. – Арк. 1.
- Західна Україна під большевиками IX.1939 – VI.1941. Зб. за ред. М. Рудницької. – Нью-Йорк, 1958. – С. 16.
- Там само. – С. 17.
- Там само. – С. 17.
- Zawilski A. Bitwy polskiego września. – S. 651.
- Галузевий державний архів Служби безпеки України. – Ф. 16. – Оп. 32. – Спр. 33. – Арк. 44.
- Там само. – Арк. 45.
- ДАЛО. – Ф. Р. 35. – Оп. 12. – Спр. 178. – Арк. 2 зв.
- Назарук О. Зі Львова до Варшави. – Львів, 1995. – С. 16.
- Радянські органи державної безпеки у 1939 – червні 1941 р.: документи ГДА СБ України / Упоряд. В. Даниленко, С. Кокін. – Київ, 2009. – С. 195.
- Lanckoronska K. Wspomnienia wojenne. – Kraków: Znak, 2001. – S. 1.
Юрій Степовий, науковий співробітник Музею
