Створення та діяльність Української Головної Визвольної Ради, 1943–1954 рр.

Спроби проголосити відновлення Української держави 30 червня 1941 р. та розбудувати її урядові структури на початку німецько-радянської війни зазнали краху, оскільки цілі українського самостійницького руху суперечили колоніальним інтересам Третього Рейху на Сході. Тактика «доконаних фактів», якою послуговувалися бандерівці, намагаючись всупереч волі німців реалізувати свої державотворчі плани, не змогла, однак, забезпечити бодай символічне міжнародне визнання відновленої Української державності. Жодна країна світу не визнала проголошеної 30 червня 1941 р. у Львові Української держави. Нацисти розігнали уряд Я. Стецька та репресували багатьох членів ОУН, органи української влади.

У 1943 р. на Волині та Поліссі під егідою ОУН (б) розпочалося антинімецьке збройне повстання, розгорнулися загони Української повстанської армії (УПА). Підпілля ОУН прагнуло легітимізувати свої дії у внутрішній політиці та водночас намагалося знайти зовнішню підтримку на міжнародній арені. Для цього необхідно було створити позапартійний повноважний представницький орган воюючої України, який, з одного боку, об’єднав би усі українські політичні сили, зацікавлені у незалежній Україні, з іншого, міг би гідно репрезентувати інтереси українського визвольного руху у світі. Водночас потрібно було закріпити повстанський контроль над звільненими від гітлерівців територіями за допомогою заново сформованого урядового апарату. 

Повстанська влада

Внаслідок бойових дій УПА проти німецької адміністрації та каральних військ у волинсько-поліському регіоні в 1-ій пол. 1943 р. цілі райони опинилися поза контролем нацистів. На звільнених територіях почала функціонувати повстанська адміністрація. Ще 15 травня 1943 р. головний командир УПА Д. Клячківський («Клим Савур») видав розпорядження на основі рішення Головної команди УПА від 1 травня 1943 р. про створення на контрольованій повстанцями території військово-польових судів і революційних трубиналів УПА як «єдино-суверенної влади України», які мали карати за тяжкі злочини проти «інтересів українського народу та його законної влади». Сюди належали саботаж, диверсії, шпигунство, вбивство чи арешти українців, дезертирство з лав УПА та запілля, ухиляння від військового обов’язку в УПА, зрада, грабежі, підпал чужого майна, реквізиції майна УПА, українських установ чи «поодиноких громадян України» тощо [1]. Запровадження військово-судової влади, яку розглядали як тимчасову для моменту формування постійних судових органів Української держави, мало насамперед делегітимізувати каральні дії окупантів та радянських партизанів на території, що перебувала від контролем «лісової армії», а також налагодити сувору дисципліну в повстанських лавах, підтримати громадський порядок та створити «правове поле» для мобілізаційних заходів в українських селах.

У розпорядженні від 1 вересня 1943 р. Головну Команду УПА було проголошено «найвищою та єдино-суверенною владою на звільнених землях України» і запроваджено цивільну адміністрацію. Згіно з цим документом на контрольованих повстанцями територіях створювали сільські, міські, районні, повітові (окружні), обласні ради та управи. Ради нижчого рівня (сільські та міські) шляхом таємних, загальних і прямих виборів мали обирати мешканці сіл та міст, а середнього та вищого (районі, повітові та обласні) – на зібраннях рад нижчого рівня. Обласні та міські ради підпорядковувалися «безпосередньо Міністерству внутрішніх справ чи Раді Міністрів» [2].

Втім, таке рішення багато в чому мало декларативний характер, оскільки провести повноцінні вибори в умовах війни було вкрай складно, або ж практично неможливо. Водночас на момент видання розпорядження не існувало жодного вищого цивільного органу влади (уряду), якому мали підпорядковуватися вказані місцеві органи влади. Відтак, його структуру та компетенцію потрібно було визначити. Це питання неодноразово піднімалося протягом 2-ї пол. 1943 р. на нарадах вищого керівництва українського повстансько-підпільного руху.

У 2-ій пол. 1943 – на поч. 1944 рр. командування УПА та підпілля ОУН розпочали мирні переговори про ненапад і співпрацю на антикомуністичній основі з військово-політичними колами Угорщини та Румунії, союзниками Німеччини, які не хотіли воювати за інтереси Третього Рейху на Східному фронті й шукали шляхи для виходу з війни [3]. Українські делегації, що брали участь у переговорах, були уповноважені представляти ті політичні сили, які готували установчий з’їзд підпільного українського уряду – Української Головної Визвольної Ради (УГВР) [4].

Таким чином, існували як внутрішні (консолідація зусиль навколо розбудови українських органів влади на звільнених від окупаційних військ територіях та потреба включення до цього процесу представників інших партій та політичних груп, зацікавлених у постанні незалежної України), так і зовнішні чинники (необхідність репрезентації українського самостійницького руху на міжнародній арені, домагання визнання де-факто або де-юре воюючої України), які визначали необхідність формування Української Головної Визвольної Ради.

Лісничівка -- місце проведення Великого збору УГВР. Прогулюються о. І. Гриньох та В. Мудрий

Ініціативний комітет УГВР

Підготовча робота із формування позапартійного представницького органу розпочалася у вересні і була продовжена у грудні 1943 р. У документах Головна Визвольна Рада згадується вперше у наказі Головного Військового Штабу (ГВШ) УПА від 18 грудня 1943 р., де зазначалося, що «найвищим зверхником Української Збройної Сили є Головна Визвольна Рада», а «фактичним керівником усіх військових дій та чинностей є Головний Командир УПА», якому підпорядковувалися Краєві команди УПА [5]. У наказах ГВШ УПА від 26 і 27 січня 1944 р. УГВР також визначалася як орган, що має право надавати вищі старшинські ступені УПА і нагороджувати найвищими нагородами [6]. У наказі УПА-«Захід» від 20 січня 1944 р. навіть зазначалося, що відповідно до рішення Головної Визвольної Ради від 5 грудня 1943 р. УНС приймає назву УПА-«Захід» [7]. Отже, є всі підстави говорити про початок організаційного оформлення Головної Визвольної Ради ще у грудні 1943 р. Її повноваження були визначені Головною Командою УПА, зокрема головним командиром УПА Р. Шухевичем, і здебільшого полягали у затвердженні рішень вищого командування УПА. Очевидно, що на переломі 1943/1944 р. УГВР ще не існувало у повноцінному вигляді і відповідні рішення приймала Головна Команда УПА від її імені. 

За вказівкою Р. Шухевича на переломі 1943–1944 рр. розпочалися переговори щодо залучення до формування майбутньої УГВР представників існуючих українських державних центрів закордоном (уряд УНР, гетьманський центр, карпатськоукраїнський на чолі з А. Волошином та Ю. Реваєм), а також представників політичних партій, які існували на Західній Україні до «золотого вересня» 1939 р. Однак, після невдачі у налагодженні контактів з президентом УНР в екзилі Андрієм Лівицьким, колишнім прем’єр-міністром уряду УНР Ісааком Мазепою та керівником уряду Карпатської України Юліаном Реваєм, було вирішено, що членами майбутнього керівного центру стануть лише активні діячі українського визвольного руху, незалежно від їхнього світогляду та партійної приналежності, на базі беззастережного визнання ними принципу Української самостійної соборної держави, методів визвольної боротьби ОУН та УПА, формату двофронтової боротьби – проти СРСР та Німеччини, а також демократії як політичного устрою [8].

У 2-ій пол. березня 1944 р. було сформовано Ініціативний комітет для створення УГВР, до якого увійшли: Лев Шанковський (голова, представник ГКУПА), Дарія Ребет і Василь Охримович (представники Проводу ОУН), Михайло Степаняк (представник громадсько-політичного сектору) та Ілля Семенчук (представник господарського сектору). Вони мали провести переговори з тими українськими політиками та громадськими діячами, які могли стати членами Головної Ради [9]. У цьому їм допомагала підготовча комісія Проводу ОУН, до якого входили Дарія Ребет (голова), Василь Охримович та Мирослав Прокоп [10]. Ініціативний комітет мав підготувати Перший Великий Збір УГВР, його програму та основні документи. Наради комітету відбувалися підпільно у Львові в будинку «Просвіти» на площі Ринок, 10.

Підірваний гранатою будинок «Просвіти»

До складу парламенту воюючої України мали увійти члени Центральної Ради УНР, які тісно співпрацювали з підпіллям: Василь Потішко (член Українського генерального військового комітету, діяч Української партії соціалістів-революціонерів), Кирило Осьмак (керівник видавничого відділу Міністерства сільського господарства УНР, член крайового проводу ОУН у Києві), Василь Мороз (керівник відділу кооперації Міністерства сільського господарства УНР, керівник господарського відділу ВО «Богун» УПА-«Північ»), Самійло Підгірський (член Центральної рали, адвокат, який тісно співпрацював з УВО та ОУН на Волині ще в 1920–1930 рр., деякий час голова Української парламентської репрезентації у польському Сеймі).

Екзильний уряд УНР погодився делегувати на Збір УГВР гостей-спостерігачів – православного священика О. Волкова, проф. Івана Карнаухова і Шкурата. Гетьманський рух мали представляти професори Ярослав Біленький і Петро Чуйко, а також підполковник Варфоломій Євтимович, який отримав на це дозвіл гетьмана Павла Скоропадського.

Від найбільшої політичної партії Галичини міжвоєнного періоду – УНДО – до УГВР погодилися увійти голова партії та української парламентської репрезентації у польському сеймі, колишній його віце-маршалок Василь Мудрий та редактор журналу «Політика» Зенон Пеленський (колишній член ОУН та учасник її установчого конгресу в 1929 р.). Окрім того, легальний громадсько-політичний рух Західної України міжвоєнного періоду представляв Микола Дужий (голова відділу «Просвіти» 1932–1939 рр.).

Найширше в УГВР мала бути представлена ОУН, що в той час єдина вела організовану збройну боротьбу проти окупантів. Організація делегувала до цього органу шістьох членів Проводу (Ростислава Волошина, Омельяна Логуша, Василя Охримовича, Мирослава Прокопа, Дарію Ребет, Романа Шухевича), а також професора Івана Вовчука, Євгена Врецьону, Катерину Мешко, Миколу Дужого, Павла Турулу та Кирила Осьмака.

До представництва в УГВР долучилася й УГКЦ. Її голова Андрей Шептицький благословив на цю справу канцлера митрополичої консисторії, настоятеля собору св. Юра Миколу Галянта. Із громадських, культурних і наукових діячів, крім згаданих вище, в УГВР погодилися працювати письменник Іван Багряний, кооперативний діяч Ілля Сем’янчук, Лев Шанковський, Павло Шумовський [11].

У червні 1944 р. робота Ініціативного комітету закінчилася, мандати членів УГВР отримали 25 осіб. На одній із останніх розширених нарад комітету 11 червня 1944 р. було прийнято остаточно проект назви УГВР як верховного органу українського визвольного руху, що мав виконувати функції тимчасового парламенту й уряду до моменту формування структур незалежної України, затверджено проекти основних документів «Універсалу», «Платформи» та «Устрою» [12].

Сотня УПА Леви, яка охороняла Великий збір УГВР 11-15 липня у с. Сприня на Самбірщині

Установчий з’їзд та програмні документи УГВР

11-15 липня 1944 р. у Лісничівці поблизу с. Сприня Самбірського повіту на Львівщині під охороною кількох сотень повстанців відбувся Перший Великий Збір УГВР, який уконституював створення нового представницького органу українського визвольного руху. В умовах війни (13 липня 1944 р. розпочалася Львівсько-Сандомирська операція Червоної армії) не всі зазначені особи змогли прибути. Із 30 запрошених приїхав 21 депутат. Попри те, що більшість учасників Збору були членами ОУН, до його складу увійшли також представники інших політичних та релігійних сил – соціалісти, націонал-демократи, гетьманці, діячі Церкви. Переважання бандерівців у складі українського підпільного уряду та парламенту свідчило про реальну розстановку сил в українському визвольному русі. Представники ОУН мали повне право займати домінуючу позицію в УГВР, враховуючи збройну боротьбу, яку вела УПА проти окупантів.

У перші дні Збору було обрано його керівництво, зачитано основні доповіді та обговорено програмні документи («Платформа», «Універсал» та «Устрій» УГВР), які були відтак затверджені. Згідно з «Тимчасовим устроєм» УГВР була визначена «верховним органом українського народу в його революційно-визвольній боротьбі за УССД», що координував діяльність політичних центрів, керував визвольною боротьбою і визначав напрямки української державної політики, а також репрезентував український народ та його державницькі змагання на зовнішньополітичній арені. До керівного складу УГВР увійшло 25 осіб. Структурно до організації належали: Великий Збір УГВР (протопарламент), Президія УГВР на чолі з Президентом, Генеральний секретаріат (протоуряд), Генеральний Суд, Контрольна Колегія. Структура керівного органу базувалася на демократичних засадах і принципах, таких як: поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову, плюралізм та взаємоконтроль, виборність основних органів державної влади.

Великий Збір був оголошений найвищим законодавчим органом влади на час збройної визвольної боротьби. Він мав права: а) ухвалювати основні закони; б) розглядати та вирішувати основні політичні питання, затверджувати лінію визвольної політики, розробляти програму й тактику боротьби; в) приймати звіти про діяльність всіх органів УГВР; г) визначити напрямки діяльності всіх органів УГВР; ґ) обирати Президента, Президію, Голову Генерального секретаріату, Генерального суддю і Генерального контрольного; д) приймати присягу Президента; е) кооптувати нових членів і затверджувати кооптованих Президією; є) виключати членів. Між сесіями Великих Зборів найвища законодавча влада належала Президії на чолі з Президентом УГВР, який проводив конференції Президії. Президент очолював УГВР і репрезентував її, затверджував генеральних секретарів за поданням голови уряду, скликав Великий Збір і відповідав перед останнім тощо.

Виконавчу владу в УГВР репрезентував Генеральний секретаріат на чолі з головою, підпис якого разом з підписом Президента надавав чинності всім державно-правовим актам. Судова влада нележала Генеральному суду, а контрольні функції виконувала Контрольна колегія [13].

«Платформа» окреслювала цілі та завдання УГВР: 1) об’єднати і координувати дії усіх самостійницько-визвольних сил українського народу на всій території України та поза її межами для збройної боротьби проти сталінського та гітлерівського імперіалізму, за створення Української самостійної соборної держави; 2) визначати ідейно-програмні засади визвольної боротьби; 3) керувати цією боротьбою аж до здобуття незалежності і створення українських державних органів влади; 4) представляти як верховний всеукраїнський орган в Україні та закордоном; 5) створити перший український державний уряд та скликати перше українське всенародне представництво.

Окремо визначалися програмно-ідейні засади діяльності керівного органу воюючої України. Принципами УГВР стали: 1) відбудова Української соборної держави на всіх землях українського народу засобами збройної боротьби проти окупантів у співпраці з усіма прихильниками самостійності; 2) політична незалежність від іноземних впливів; 3) об’єднання всіх українських політичних кіл, що стояли на ґрунті політичної суверенності Української держави, незалежно від ідейного світогляду та політично-групової приналежності; 4) демократична платформа (визнання пріоритету представницьких механізмів, свобода слова, світогляду і віри, верховенство права, рівність громадян перед законом, забезпечення прав національних меншин, права на освіту, вільний вибір професії) та соціально-економічна програма, що передбачала створення соціальної справедливості без класової дискримінації, але водночас із законодавчо гарантованим захистом прав селян і робітників, націоналізацію природних багатств, важкої промисловості і великого транспорту, розвиток кооперації, ринкову економіку; 5) визвольна боротьба у союзі з поневоленими народами Європи та Азії, які борються за своє звільнення і визнають права України на політичну незалежність; 6) порозуміння і мирне співжиття з усіма сусідами України на принципі взаємного визнання права на власні держави в етнографічних межах кожного народу [14]. 

Таким чином, програмний документ УГВР поєднував національно-демократичну платформу (громадянські права і свободи, права нацменшин, представницькі механізми), елементи соціалізму (націоналізація важкої промисловості і надр) і водночас капіталізму (ринкова економіка). У зовнішньополітичному вимірі УГВР виступала противником імперіалістичних і загарбницьких концепцій, визнавала права кожного народу на самовизначення в його етнографічних межах та декларувала добросусідський і партнерський принцип у відносинах із державами.

Президент УГВР Кирило Осьмак (1890-1960)

15 липня 1944 р. Великий Збір УГВР обрав Президію, голову Генерального секретаріату, генерального суддю і генерального контрольного. Головою Президії – Президентом – став уродженець Полтавщини, колишній член Української Центральної Ради Кирило Осьмак, першим віце-президентом – Василь Мудрий, другим віце-президентом – Іван Гриньох, третім віце-президентом – Іван Вовчук, членами Президії – Микола Дужий (секретар), Мирослав Прокоп, Зенон Пеленський, Дарія Ребет. Головою Генерального секретаріату було обрано Романа Шухевича, генеральним суддею – «Степана Чернігівського» (очевидно, Ярослав Біленький), генеральним контрольним – «Качанівського». Голова Генерального секретаріату Роман Шухевич призначив генеральних секретарів: Ростислава Волошина (внутрішніх справ), Миколу Лебедя (закордонних справ), Василя Мороза (фінансово-господарських справ), Романа Шухевича (військових справ), а також керівника Бюро інформації – Ярослава Позичанюка [15]. Також був затверджений уніфікований текст присяги вояків УПА [16]. Формально ще наприкінці 1943 р. Українська повстанська армія увійшла в підпорядкування УГВР, а після створення останньої УПА ставала збройними силами підпільного українського уряду та парламенту.

Голова Генерального секретаріату УГВР Роман Шухевич (1907-1950)

Після урочистої присяги Президента, генерального судді та генерального контрольного на вірність українському народу Великий Збір УГВР завершив роботу виконанням національного гімну «Ще не вмерла Україна». У спеціально виданому за підсумками Великого Збору зверненні – «Універсалі» – УГВР сповістила про своє створення і про керівництво усією українською визвольною боротьбою [17]. Форма звернення («Універсал») та назва сформованого підпільного уряду (Генеральний секретаріат) мали апелювати до державотворчого досвіду часів Визвольних змагань 1917–1921 рр. в Україні. Механізми формування УГВР цілком відповідали кооптаційному шляху створення Центральної Ради у березні 1917 р. через включення до її складу представників від різних політичних груп, організацій та об’єднань.

Як зазначає І. Патриляк, з моменту створення УГВР український визвольний рух набув нової якості – він змінив статус поневоленої України в роки Другої світової війни із об’єкта на суб’єкт східноєвропейської політики [18]. Хоча, звичайно, жодна країна світу не визнала повноважень цього українського революційного уряду та парламенту. Втім, певною мірою УГВР порушила питання легітимності київського «уряду» УРСР і створювала альтернативу маріонетковій владі радянської України. Таким чином, послуговуючись  класифікацією міжнародника-транснаціоналіста П. Віллетса, український визвольний рух після створення УГВР ставав «недержавним актором» світової політики [19].

Репрезентуючи визвольну боротьбу

Через радянську окупацію західноукраїнських земель передбачалося, що частина членів УГВР виїде на Захід для забезпечення дипломатичної активності українського самостійницького руху у світі, а частина залишиться на території України для безпосереднього керівництва визвольною боротьбою. 25 липня 1944 р. поблизу станції Бусовисько (тепер Старосамбірський район Львівської області) відбулося перше засідання Президії УГВР за участі К. Осьмака, І. Гриньоха, М. Дужого, М. Прокопа і Д. Ребет, на якому було визначено склад Закордонного представництва УГВР (ЗП УГВР), що мав репрезентувати її інтереси перед іноземними державами та українською еміграцією [20].

Загалом до кінця 1944 р. на Захід виїхало 14 (з 25-ти) учасників Великого Збору (у т. ч. майже всі, хто не належав до ОУН). Тут вони діяли в рамках ЗП УГВР на чолі з Іваном Гриньохом та Генеральним секретаріатом закордонних справ під керівництвом Миколи Лебедя. За допомогою Закордонних частин ОУН (ЗЧ ОУН) та створеного в 1946 р. Антибільшовицького блоку народів (АБН), діячі УГВР розпочали широкомасштабну акцію з підтримки та просування «українського питання» серед міжнародних кіл у Європі та Північній Америці.

В умовах підпільної боротьби УГВР не мала змоги часто проводити свої наради. Оскільки більшість її членів були членами Проводу ОУН, у повоєнні роки усталилася практика, що засідання цих органів збігалися в часі. Особовий склад УГВР через загибель та арешти її членів постійно змінювався. Після ув’язнення Кирила Осьмака 12 вересня 1944 р. першою  особою від УГВР в Україні став секретар Президії Микола Дужий («Вировий»). Однак і він невдовзі потрапив до рук НКВС. Багато посад в УГВР після загибелі та арешту її членів тривалий час залишалися вакантними. Після трагічної загибелі у бою з МДБ Романа Шухевича 5 березня 1950 р. головою Генерального секретаріату та генеральним секретарем внутрішніх справ став Василь Кук [21].

На жаль, УГВР так і не перетворилася на повноцінний керівний орган української визвольної боротьби, фактично дублюючи чи формально схвалюючи рішення, які приймав Провід ОУН та Головне командування УПА. Деякі акції, зокрема бойкот виборів до Верховної Ради СРСР у 1946 р. та Верховної Ради УРСР у 1947 р., а також допомога голодуючим 1946–1947 рр. формально відбувалися від імені УГВР. Це мало стати способом делегітимізації спроб комуністичного режиму юридично закріпити свою владу на окупованій території Західної України.

Фактично функції Визвольної Ради у повоєнний період полягали у виданні серії відозв і звернень до українського народу у зв’язку з колективізацією, депортаціями, репресіями, розгромом УГКЦ тощо («До українського народу під московсько-большевицькою окупацією», листопад 1946 р.; «Український народе!», осінь 1948 р.; «Українські селяни, робітники, інтелігенціє!», 1950 р.) та за кордоном («До всіх насильно вивезених з України земляків наших та тих, що були змушені покидати свої рідні землі», вересень 1944 р.; «Звернення воюючої України до всієї української еміграції», жовтень 1949 р.) [22], формальному затвердженні нагород та відзначень, підвищенні у званнях учасників ОУН і УПА [23]. Саме УГВР як верховний орган своєю постановою від 29 серпня 1949 р. тимчасово згорнула бойові відділи УПА [24]. Однак через важкі умови збройної боротьби з комуністичним режимом у 2-ій пол. 1940 – на поч. 1950-х рр., УГВР так і не змогла сформувати справжні органи влади, стати повноцінним центром прийняття важливих рішень і майданчиком для політичних дискусій та обговорень, адже більшість її членів перебувала закордоном, а на території України від її імені керували члени Проводу ОУН та головного командування УПА, фактично дублюючи посади. Водночас не вдалося повноцінно залучити до роботи в УГВР не-членів ОУН.

Широку діяльність розгорнула УГВР у пропагандистському напрямку за допомогою Бюро інформації, яке очолював Йосип Позичанюк («Шугай», «Євшан»), а потім Петро Федун («Полтава», «Север»). Тут працювали відомі публіцисти українського підпілля Осип Дяків («Горновий»), письменниця та редактор Богдана Світлик-Литвиненко («Доля», «Марія Дмитренко»), письменник «Степовий». Через Бюро інформації УГВР інформувала населення та учасників підпілля про постанови УГВР та накази Головного командування УПА, свою позицію щодо окремих питань національно-визвольної боротьби, становища на окупованих українських землях та у світі. Бюро тісно співпрацювало з Головним осередком пропаганди Проводу ОУН (ГОСП) та політичним відділом Головного військового штабу УПА. У 1944–1945 рр. виходив «Вісник УГВР», у 1946 р.  – друкований орган УГВР журнал «Самостійність» [25], у 1948–1951 рр. – бюлетень «Бюро інформації Української Головної Визвольної Ради» [26] за редакцією Петра Федуна (загалом вийшло 10 випусків видання). Насамперед, тут друкували офіційні постанови УГВР, зокрема про нагородження Хрестами Заслуги і підвищення у військових ступенях вояків УПА та учасників збройного підпілля [27].

Функціонування УГВР фактично припинилося з арештом 23 травня 1954 р. голови Генерального Секретаріату УГВР Василя Кука. Діяльність Закордонного представництва УГВР та окремих її членів на еміграції не мала будь-якого впливу на ситуацію під радянською окупацією в Україні [28].

Попри внутрішню обмеженість, УГВР мала більше символічне значення, уособлюючи собою безперервність традицій українського державотворення і виступаючи в ролі позапартійного представницького органу воюючої України. Її функції та статус відповідав аналогічним урядовим структурам поневолених народів, зокрема Організації Визволення Палестини (ОВП), яку визнають «єдиним легітимним представником палестинського народу» понад 100 держав світу й підтримують з нею дипломатичні відносини. На жаль, діяльність УГВР за час свого існування не змогла отримати міжнародне визнання та провести офіційні переговори, втім це не заперечувало її права на представництво інтересів воюючої України. Тим більше, що у непрямий спосіб ОУН та УПА були визнані суб’єктом міжнародної політики ще задовго до створення УГВР, зокрема під час таємних переговорів керівництва українського підпілля з представниками військово-політичних кіл сусідньої Угорщини та Румунії у 1943–1944 рр.  

Список використаних джерел та літератури

1. ГДА СБУ. – Ф. 13. – Спр. 376. – Т. 61. – Арк. 1-3.
2. ГДА СБУ. – Ф. 13. – Спр. 372. – Т.48. – Арк. 7.
3. Див. детальніше: Пагіря О. Між війною та миром: відносини між ОУН і УПА та збройними силами Угорщини (1939–1945) // Літопис УПА. Бібліотека. Т. 12. – Торонто-Львів, 2014. – 581 с.; Пагіря О. Переговори між представниками ОУН та військово-політичними колами Румунії у 1943–1944 роках // Український визвольний рух. – № 14. – Львів, 2010. – С. 145-181.
4. Врецьона Є. Фрагменти з життя та боротьби. Упоряд. О. Панченко. – Гадяч, Полтавської області, 2006. – С. 134; Шанковський Л. Похідні групи ОУН (Причинки до історії похідних груп ОУН на центральних і східних землях України в 1941–1943 рр.). – Мюнхен: Видавництво «Український самостійник», 1958. – С. 271.
5. ГДА СБУ. – Ф.13. – Спр. 376. – Т. 60. – Арк. 217-218; ГДА СБУ. – Ф. 13. – Спр. 372. – Т.3. – Арк. 128-129.
6. ГДА СБУ. – Ф. 13. – Спр. 376. – Т. 60. – Арк. 226-228.
7. ГДА СБУ. – Ф. 13. – Спр. 376. – Т. 62. – Арк. 94.
8. Чупринка Т. До ґенези Української Головної Визвольної Ради // Бюро інформації Української Головної Визвольної Ради (УГВР). – 1948. – Вип. Ч.2. – С. 17.
9. Шанковський Л. Ініціативний комітет для створення Української Головної Визвольної Ради. Постання і дія в 1943-1944 рр. Спогад і коментар // Літопис УПА. Т. 26. Літопис УПА. Т. 26. Українська Головна Визвольна Рада. Документи, офіційні публікації, матеріали. Кн.4: Документи і спогади. – Торонто-Львів, 2001. – С. 29-45.  
10. Ребет Д. До початків УГВР (спогади, коментарі, рефлексії) // Літопис УПА. Т. 26. Літопис УПА. Т. 26. Українська Головна Визвольна Рада. Документи, офіційні публікації, матеріали. Кн.4: Документи і спогади. – Торонто-Львів, 2001. – С. 72-90. 
11. Мороз В. Історія створення і діяльності Української Головної Визвольної Ради // Визвольний шлях. – 2004. – Кн. 7. – Р. 57. – С. 94-95. 
12. Шанковський Л. Ініціативний комітет для створення Української Головної Визвольної Ради. Постання і дія в 1943-1944 рр. Спогад і коментар // Літопис УПА. Т. 26. Літопис УПА. Т. 26. Українська Головна Визвольна Рада. Документи, офіційні публікації, матеріали. Кн.4: Документи і спогади. – Торонто-Львів, 2001. – С. 49. 
13. Літопис УПА. Т. 41. Кирило Осьмак – президент УГВР (документи і матеріали). Ред. Н. Осьмак, П.Й. Потічний.  Торонто-Львів, 2004. – С. 301-302.
14. ГДА СБУ. – Ф. 13. – Спр. 376. – Т. 5. – Арк. 5-8.
15. ГДА СБУ. – Ф. 13. – Спр. 372. – Т. 41. – Арк. 92-93.
16. Шанковський Л. Ініціативний комітет для створення Української Головної Визвольної Ради. Постання і дія в 1943–1944 рр. Спогад і коментар // Літопис УПА. Т. 26. Літопис УПА. Т. 26. Українська Головна Визвольна Рада. Документи, офіційні публікації, матеріали. Кн.4: Документи і спогади. – Торонто-Львів, 2001. – С. 50.
17. ГДА СБУ. – Ф.13. – Спр. 376. – Т. 60. – Арк. 232.
18. Архів Центру досліджень визвольного руху (АЦДВР). – Ф. 9. – Т.23. – Арк. 4.
19. Патриляк І. Встань і борись! Слухай і вір…»: українське націоналістичне підпілля та повстанський рух (1939–1960 рр.): Монографія / Центр досліджень визвольного руху. – Львів: Часопис, 2012. – С. 378.
20. Мальський М., Мацях М. Теорія міжнародних відносин: підручник. – (3-тє вид., переробл. і доп). – К.: Знання, 2007. – С. 101-106.
21. Літопис УПА. Т. 41. Кирило Осьмак – президент УГВР (документи і матеріали). Ред. Н. Осьмак, П.Й. Потічний. Торонто-Львів, 2004. – С. 291-292.
22. ГДА СБУ. – Ф. 13. – Спр. 376. – Т. 5. – Арк. 9.
23. УГВР в світлі постанов Великого Збору та інших документів з діяльності 1944–1951 рр. Збірник документів. – Б. м., 1956. 
24. ГДА СБУ. – Ф. 13. – Спр. 376. – Т. 60. –Арк. 127.
25. Мороз В. Історія створення і діяльності Української Головної Визвольної Ради // Визвольний шлях. – 2004. – Кн. 7. – Р. 57. – С. 102-103.
26. Мороз В. До початків діяльності Української Головної Визвольної Ради// Український визвольний рух. – Львів, 2007. – Збірник 10: До 100-річчя від дня народження Романа Шухевича. – С. 213-222.  

Олександр Пагіря, науковий співробітник Музею