16 серпня 1941 р. німецькі війська зайняли м. Миколаїв, а до кінця місяця захопили всю область. З перших днів окупації нацисти запровадили «новий порядок», одним з елементів якого стало винищення єврейського населення. З вересня 1941 р. територію між Дністром та Південним Бугом було передано в управління румунським окупаційним органам під назвою Трансністрія. Таким чином, західна частина Миколаївської області опинилася під румунською окупацією, в той час як східна частина разом з Миколаєвом увійшла до складу генеральної округи «Миколаїв» Рейхскомісаріату «Україна». Однак протягом серпня-вересня 1941 р. у західній частині Миколаївської області команда айнзацгрупи «D» винищила усіх євреїв, яких змогла виявити.
Восени 1941 р. генерал-губернатор Трансністрії наказав створити спеціальні табори для утримання євреїв, яких «переміщували» з інших окупованих нацистами регіонів України. На Півдні України, на відміну від інших захоплених регіонів, окупанти майже не створювали ґетто як місця постійної концентрації євреїв. Стратегічний курс був взятий на термінове знищення євреїв безпосередньо після початку окупації. На Миколаївщині ґетто були створені лише подекуди в північних та західних районах. Але й вони проіснували недовгий час. Є згадки про існування ґетто і в інших місцях, але нема підтверджень щодо функціонування в них органів єврейського самоврядування (юденратів), тому правильніше буде їх розглядати як табори для тимчасового перебування євреїв. Загалом, за нашими підрахунками, на території області функціонувало 11 ґетто та 8 таборів для цивільного населення.
Згідно з даними перепису населення 1939 р., в Миколаївській області проживало 44 тис. 269 євреїв, у тому числі в Миколаєві 25 тис. 280 осіб, що складало понад 15% жителів міста. Очевидно, що через швидкі темпи німецької окупації багатьом з них не вдалося евакуюватися.
Особливістю Трансністрії була наявність так званих «транзитних ґетто» для євреїв, яких переводили в табори знищення. Зазвичай такі місця примусового утримання були розташовані за межами населених пунктів, нерідко на відкритій місцевості, вони були загороджені колючим дротом та охоронялися румунською жандармерією, німецькою поліцією або шуцманшафтом. В’язні транзитних ґетто не залучалися до фізичних робіт. Зазвичай євреї там перебували дуже короткий період часу. Найбільш великі пересильні ґетто, які знаходилися в селах Доманівка, Богданівка та Ахмечетка Миколаївської області, водночас ставали і місцями знищення великої кількості єврейського населення. Втім, за оцінками багатьох істориків, доля єврейського населення у румунській окупаційній зоні була дещо іншою і шанси вижити у них були більшими, ніж в євреїв, що проживали у німецькій частині.
Загалом у роки окупації, за даними радянської Надзвичайної комісії, на території Миколаївської області окупантами (німцями та румунами) було знищено 105 тис. 360 осіб, з них 74 тис. 660 мирних жителів (основну частину з яких становило єврейське населення – 54 тис. осіб). Загалом в Миколаївській області розстріли євреїв відбувалися у 24 районах. На сьогодні дослідниками встановлено 31 місце масових поховань жертв Голокосту. Найтрагічніші події відбулися в ґетто поблизу села Богданівка Доманівського району. Водночас на території Миколаївської області були розстріляні тисячі євреїв, що проживали в сусідніх областях: Одеській, Вінницькій, Кіровоградській, а також у Молдові. Всього за роки війни, за приблизними підрахунками, в Миколаївській області було знищено до 200 тис. євреїв.
Окрему сторінку німецького та румунського терору займають долі радянських військовополонених. Одним із найбільш смертельних місць став шталаг № 364 у селищі Темвод поблизу Миколаєва (зараз його мікрорайон), що був одним із найбільших регіональних німецьких таборів для радянських військовополонених на Півдні України і мав свої філіали в інших містах. Тут були заморені голодом та холодом, закатовані та розстріляні понад 30 тис. червоноармійців. Загалом в обох частинах Миколаївської області функціонувало 9 таборів для військовополонених (шталаги, дулаги, змішані табори).
Окрім цього, невелику групу жертв терору становили політичні в’язні (радянські підпільники та партизани, оунівці, представники місцевої інтелігенції), які утримувалися у тюрмах Миколаєва та інших міст області.
Трансністрія 1941-1944 рр.
| Миколаїв у роки Другої світової війни
| Румунські солдати вартують євреїв перед етапуванням до Трансністрії, берег Дністра в Бессарабії
|
Ґетто, табори цивільного населення, тюрми
м. Миколаїв
Тюрма СД. Листопад 1942 — січень 1944 рр. Є інформація про рух в’язнів: у травні 1943 р. тут утримувалося 250 осіб, у червні 1943 – 550 осіб, а на початку вересня 1943 р. – 750 осіб. У тюрмі існувало 5 слідчих камер. Арештовані СД розміщувались у підвалі в’язниці, деяка частина утримувалася під вартою на подвір’ї. Ув’язнених євреїв систематично розстрілювали, а їхні трупи спалювали. Також поблизу р. Інгул кожні 10-14 днів були знищені радянські військовополонені. У червні 1943 р. з тюрми етапом було відправлено до Бердичева 400 осіб. У вересні 1943 р. з в’язниці було вивезено до Німеччини 1 тис. осіб. При в’язниці функціонував карцер. Підйом був о 5-й год. ранку. З 8-ї год. до 17-ї год. арештованих конвоювали на об’єкти в місто. Їжу видавали двічі на добу, переважно суп-баланду. Тим, хто працював, видавали 500 гр. хліба, іншим – 250 гр. хліба лише один раз на добу.
ст. Грейгово, Миколаївський р-н
Табір цивільного населення СД. Вересень 1942 — березень 1944 рр. Утримувались особи причетні до партизанського руху, радянські активісти, євреї, загалом до 600 осіб, засуджених окружним управлінням СД м. Миколаєва. Табір був розташований в колгоспі ім. Петровського та по периметру обмотаний колючим дротом. Охорону табору здійснював спеціально створений шуцманшафт батальйон СД (150 осіб), що був укомплектований з числа українців та росіян. Комендантом табору був Нольде, його заступник Фаут, начальником команди СД Франц, командир взводу поліції Гофман. В’язні отримували 300 гр. хліба (сурогату) на добу, 2 рази на тиждень їм давали гарячий суп з різних овочів, а жирів припадало від 5 до 10 гр. на добу на одну людину. Приміщення їдальні не було, всі ув’язнені їли суп з одного баку. В’язні працювали в зимовий період 10-12 год. на добу, а влітку до 16 год. на різних чорних роботах. Від виснаження, голоду, побоїв, всипного тифу та інших хвороб щоденно помирало до 3-4 осіб. Медичної допомоги не було. За порушення режиму в таборі арештованих били, а за невиконання планових норм праці – розстрілювали вночі. Іноді в’язнів переводили для відбуття терміну покарання до в’язниці СД м. Миколаєва, інколи відправляли в Німеччину. Дані про кількість жертв відсутні.
с. Подолянка, Веселинівський р-н
Ґетто. Утворене 20 лютого 1942 р. Утримувалось 1 тис. 150 євреїв, яких німецькі окупанти перевезли етапом з Одеси. Їх розташували по навколишніх селах Очаківської сільгоспради, де вони утримувалися в нестерпних умовах: нікуди не випускали, не давали їжі та води. Дехто помер від голоду та холоду. Більшість в’язнів розстріляли біля покинутої криниці.
х. Ільїнка, Веселинівський р-н
Ґетто. Існувало взимку 1941—1942 рр. На хутір було привезено зі сторони с. Веселіново 70 євреїв, яких утримували у пустому будинку протягом трьох-чотирьох тижнів. Згодом ці в’язні були розстріляні за 300-400 метрів від села, а їхні трупи спалені.
с. Градівка, Веселинський р-н
Ґетто. Створене у січні — лютому 1942 рр. Утримувалось 2 700 євреїв. Ув’язнених тримали у холодних амбарах. У лютому 1942 р. у ґетто прибуло ще 2 тис. євреїв з Одеси, яких утримували в холодних конюшнях, вони страждали від насильства та голоду. На початку квітня 1942 р. туди привезли ще 600 євреїв, яких утримували у конюшнях с. Градовки, а згодом ще 800 осіб.
У січні 1942 р. було розстріляно 60 євреїв, у лютому 1942 р. – 30-35 євреїв з хутора Макаренка. Згодом було знищено 2 тис. євреїв. 25 квітня 1942 р. окупанти вбили ще 600 євреїв. Загалом у період окупації тут було закатовано та розстріляно 5 тис. 900 осіб, в тому числі дітей, жінок та людей похилого вік (всього на території Веселинського р-ну було вбито 7 тис. 565 ос.).
с. Покровське, Веселинівський р-н
Змішаний табір. Березень — 14 серпня 1942 рр. У цьому таборі утримували цивільне населення та військовополонених. 3-4 березня 1942 р. у табір було привезено 450 військовополонених, яких роздягнутими утримували в сараї без даху, вони помирали з голоду та холоду, їх піддавали тортурам. Решта в’язнів була вивезена німецькими військами напередодні відступу. Більшість з етапованих померли в дорозі, інших закатували до смерті. Загалом було розстріляно 1 тис. 260 осіб, серед них вчителі, медичні професори, жінки з дітьми та вагітні. Від голоду, знущань та виснаження померло 200 осіб. Маленьких дітей отруювали, кидали у вогонь.
с. Ново-Павлівка, Веселинівський р-н
Табір цивільного населення. Створений 17 січня 1942 р. Утримувалося 600 осіб цивільного населення. В’язні були розміщені в трьох сараях у нестерпних умовах. Померло від холоду 170 осіб.
с. Криничка, Веселинівський р-н
Ґетто. Створене у січні 1942 р. Утримувалося 200 євреїв, які перебували в колгоспних конюшнях. Біля с. Суха Верба в’язнів роздягнули, пограбували, а потім вбили.
с. Доманівка, Доманівський р-н
Ґетто. 10 вересня 1941 – 15 лютого 1942 рр. Через ґетто пройшло до 120 тис. євреїв. Останніх завозили у ґетто партіями по 1,5-2 тис. осіб із м. Одеси, Одеської області та Молдавської РСР. Розміщувались вони на території с. Доманівка у будівлях кінотеатру, райспоживсоюзу, сараях, конюшнях, фермах колгоспу; утримувались без їжі та води. На добу помирало до 100 осіб, трупи не прибирались, внаслідок чого почались смертельні захворювання (тиф, дизентерія). З 19 грудня 1941 р. проводилися розстріли у південно-західній частині с. Доманівки, що тривали до 15 лютого 1942 р. Загалом було розстріляно та померло з голоду 18 тис. євреїв.
с. Богданівка, Доманівський р-н
Ґетто. Створене на початку листопада 1941 р. Утримувалось 54-55 тис. єврейського населення. Під румунським конвоєм було завезено окремими партіями по 1,5-5 тис. євреїв з Миколаївської, Кіровоградської, Вінницької, Одеської та інших областей протягом грудня 1941 – січня 1942 рр. Знесилених людей, що пройшли сотні кілометрів без їжі та води, румунська охорона вела до місця страти аж двадцять три дні. Багато євреїв загинуло в дорозі. В’язнів утримували у колгоспі «Богданівка» за 1,5 км на схід від села. Колони євреїв, серед яких жінки, діти, літні люди, розташовувалися просто неба, в напівзруйнованих свинарниках та сараях. У свинарнику на 200 голів свиней розміщувалось до 2 тис. осіб. Люди були позбавлені їжі, навіть води: для тамування спраги у зимову пору року змушені були користуватися снігом. Тих, хто намагався дістати капусту, буряк, воду поза табором, жорстоко били і розстрілювали на місці. Щодня від голоду та холоду у ґетто помирало 150-200 осіб. Німецькі та румунські охоронці вдавалися до оригінального способу пограбування ув’язнених, обмінюючи хліб на коштовності та інші цінні речі.
Формальним приводом до рішення румунського губернатора знищити всіх євреїв, які на той час знаходилися в Богданівці, став спалах тифу серед в’язнів. У зв’язку з цим з 21 грудня 1941 р. по 15 січня 1942 р. у ґетто була проведена каральна акція, яку гітлерівці назвали «Подарунок Сталіну». До неї була залучена вся поліція області Голта. Найбільш інтенсивні страти відбулися 21-29 грудня 1941 р. Спочатку знищували в’язнів з кожного бараку по черзі, яких відводили до напіврозваленої будівлі, відбирали цінності та одяг і вбивали, а трупи спалювали. Першими вбивали хворих та інвалідів, які не могли самі рухатися і вийти за межі табору до лісу, де готувалася страта. Їх загнали в конюшні, дах і ворота яких були попередньо обкладені сіном, та облили нафтою. Тим часом решту роздягнених догола в’язнів групами у 15–20 осіб гнали, підштовхуючи ударами прикладів і металевих палиць, на край урвища – обличчям до яру. Після цього солдати карального загону почали розстрілювати в’язнів груповими пострілами. Вбиті, а частіше тільки поранені, жертви падали на дно яру, де вже палахкотіло величезне вогнище із соломи, очерету і дров. Маленьких дітей кидали зверху живими у полум’я. Тільки протягом першого дня було розстріляно і спалено 3 тис. осіб.
До 1 лютого 1942 р. загальна кількість розстріляних сягнула 54 тис. осіб (21-29 грудня 1941 р. було знищено 43 тис. осіб), з них 2 тис. осіб було заживо спалено у 2-х бараках. Станом на 1 лютого 1942 р. в таборі було знищено 54 тис. євреїв. Всього живих залишилось 127 осіб.
с. Мостове, Доманівський р-н
Табір цивільного населення. 15 травня – 2 листопада 1942 р. Табір знаходився на території Колосовської МТС. Від холоду, голоду та хвороб померло та було спалено 1,5 тис. осіб (більшість дітей – 600 осіб, людей похилого віку – 400 осіб і жінок – 500 осіб).
х. Казаріна,Доманівський р-н
Табір цивільного населення. Березень1942 — січень 1943 рр. В цьому таборі утримували цивільне населення з Доманівського р-ну. В’язнів використовували для виконання сільськогосподарських робіт, їх утримували без їжі та води. Від голоду померло 6 осіб.
с. Акмечетка, Доманівський р-н
Табір цивільного населення. Кінець 1941 – березень 1944 рр. В цьому таборі утримували декілька тисяч цивільного населення, переважно євреїв, яких доставляли з Доманівського ґетто. В’язнів утримували в колишньому колгоспному свинарнику. Табір перебував під охороною поліції. Працездатних в’язнів використовували для виконання сільськогосподарських робіт. Ув’язнені знищувались голодом. Загалом тут було вбито 4 тис. євреїв.
с. Петровського, Жовтневий р-н
Тюрма СД. Вересень 1942 — березень 1944 рр. В цій тюрмі утримували 600 осіб з числа радянського партійного активу та партизанів, а також євреїв. В’язні виконували важкі фізичні роботи по 12-15 год. на добу. Два рази на день отримували гарячу їжу – «баланду». Від хвороб, побоїв та виснаження щоденно помирало по декілька осіб. У таборі проводилися масові розстріли в’язнів, трупи яких закопували на тій самій території. Іноді в’язнів відправляли до Німеччини. Перед відступом гітлерівських військ арештовані були перевезені у німецький тил.
с. Михайло-Ларине, Жовтневий р-н
Табір для цивільного населення. Він був створений на території радгоспу ім. Петровського. Комендантом табору був Нальд, його помічником – Фульд. Є згадка про те, що у вересні 1942 р. тут утримувалося 600-800 осіб. У цьому таборі проводили систематичні тортури та побої в’язнів-євреїв. Їх запрягали в підводи для перевезення вантажів, змушували виконувати важкі та виснажливі роботи. Поряд з територією табору знаходився парк, що був перетворений у місце розстрілу ув’язнених. Щоб приховати сліди злочину, на місці поховань висаджували дерева. В червні 1944 року було відкрито 30 ям поховань з останками сотень людей.
с. Снігурівка, Снігурівський р-н
Табір цивільного населення. Розстріляно 1 тис. 451 осіб цивільного населення та 22 військовополонених.
с. Варварівка, Варварівський р-н
Ґетто. До 1943 р. розстріляно 75 євреїв.
с. Сливинне, Варварівський р-н
Ґетто. Тут утримували циган та євреїв (кількість невідома), яких використовували на важких фізичних роботах. Доля невідома.
с. Трихати, Варварівський р-н
Ґетто. Існувало в 1942-1943 рр. Деталі невідомі.
с. Таборівка, Вознесенський р-н
Ґетто. Існувало в 1942-1943 рр.
х. Карлівка, Привільнянський р-н
Ґетто. Існувало у 1942-1943 рр. Деталі невідомі.
Табори для військовополонених
Стіна від колишнього шталагу 364 у м. Миколаєві
| Ворота до колишнього шталагу 364 у м. Миколаєві
|
План-схема шталагу 364 у м. Миколаєві
| План шталагу 364 у м. Миколаєві
|
м. Миколаїв, селище Темвод
Шталаг № 364. Осінь 1941 – березень 1944 рр. Тут утримували 30 тис. радянських військовополонених. Першими в'язнями стали окремі бійці і командири 18-ї і 9-ї армій Південного фронту Червоної армії, які потрапили в полон в районі селища Грейгово Миколаївської області у серпні 1941 року.
«Шталаг-364» був одним із найбільших регіональних німецьких таборів для радянських військовополонених на Півдні України. Він мав філіали, зокрема, в Первомайську, Вознесенську, Новій Одесі, Себіно, на суднобудівних заводах імені Андре Марті, 61 Комунара, потім – у Херсоні та Одесі.
Табір розміщувався у колишніх морських казармах та був розрахований на 70 тис. осіб. Складався із 2-х частин: передтабору і власне табору. У передтаборі, який був оточений колючим дротом, знаходилось 11 корпусів. При вході (зовнішні ворота) було 2 будівлі: одна була зайнята ротою німецьких солдат (охорона), а друга – німецькою санчастиною. Далі йшла будівля клубу, де жили робітники, що обслуговували німців і частково полонених (столяри, чоботарі, слюсарі та ін). При цьому ж клубі були свинарники, курятники та конюшні. Інші 8 корпусів розподілялись наступним чином: два будинки використовувалися як курятники для німецьких солдат, офіцерів та добровольців, один корпус був зайнятий комендатурою, інший займали реєстратура і Абвер, табірна охорона (караульне примішення), останні 4 одноповерхові корпуси були зайняті під майстерні, пральні, склади та ін. Для того, щоб вийти із табору, потрібно було пройти потрійні ворота з постовими. Окремо в таборі існувала камера смертників, в якій утримувалися євреї з Миколаєва та євреї – радянські військовополонені, яких регулярно розстрілювали айнзацкоманди та поліція.
Комплекс споруд табору складався з 26-ти двоповерхових
корпусів та кухні для полонених. В’язнів після певної фільтрації розділяли на
чотири умовні зони за національною приналежністю. Більшість з них були росіяни
і українці.
В кожному з таких бараків утримувалося до сорока осіб, у яких не було ані
найменшого шансу на втечу: всі вони були оточені двома рядами колючого дроту,
десятьма сторожовими баштами з кулеметними розрахунками і прожекторами,
багатометровим кам'яним парканом.
З 26-ти корпусів один займала табірна поліція, один – кухарі та робітники, один санчастина і ще один був «вошебійкою», останні корпуси займали полонені. Управління табору складалось з коменданта табору – підполковника Штробаха, помічника та інших заступників, скарбників, лікарів, колгоспників та інших. При комендатурі перебувало 2-3 перекладача, через яких проходили всі розпорядження табірного управління. В поліцейському корпусі, що знаходився усередині табору, розміщувалась уся табірна (з числа полонених) поліція, якою керували два німця офіцери та один перекладач. Керівником відділу Абверу при таборі був капітан Лойбман Єфігардт. Абвер при таборах мав наступні відділи: 1) відділ екзекутив, що займався виявленням комуністів, політпрацівників та євреїв, і мав свою агентуру серед полонених; 2) відділ пропаганди, який проводив антирадянську агітацію серед полонених та вербував їх вступати в Російську Визвольну Армію (РВА), допоміжну поліцію чи охорону табору. ; 3) загальний відділ, що займався відбором, вербуванням та відправкою в РВА. Окремо існувала зондергрупа, яка займалась збором відомостей про ЧА, транспорт, промисловість колишнього СРСР шляхом опитування полонених.
Шталаг був призначений для масового знищення полонених та їх вербування в антирадянські військові та поліційні формування. При таборі існувала школа, яка готувала розвідників для збору агентурних відомостей в тилу радянських військ та в партизанських загонах. Режим утримання був суворий. Спали в’язні, як правило, на цементній підлозі. Скла у вікнах не було. Всіх полонених, закутих в кандали, годували, зазвичай, з корит для худоби баландою з лушпинням, в яке зрідка додавали листя соняшнику чи тирсу. В цьому таборі не було навіть трави: її поїли до самих корінців. Приміщення таборів взимку не опалювались. Підйом був о 4-ій ранку. Після т. зв. сніданку (баланди) полонених конвоювали на важкі фізичні роботи. Тривалість робочого дня складала 12-14 год. на добу в залежності від фізичної групи. В роботах було задіяно до 90% полонених, закріплених за відповідними трудовими загонами. Переважно їхню працю використовували на суднобудівних заводах. Крім того, на плечі бранців було покладено всі роботи з відновлення промисловості, військових баз, аеродромів, комунального господарства, житлового фонду, що потребували негайного відновлення.
Найважчим періодом для військовополонених була зима 1941-1942 рр. В’язнів примушували рубати лід під час будівництва мосту через р. Інгул, незважаючи на мороз, в результаті чого багато полонених страждали через відморожені кінцівки. Німецькі солдати кололи їх штиком у ноги, в живіт до півсмерті, а потім зносили в санчастину, де полонені вмирали. Покарання полягало у побитті дубинками до втрати свідомості, а потім був арешт, заключення в карцер, розстріл. Особливо знущались із військовополонених євреїв. В санчастині для військовополонених хворі лежали на підлозі, речі у них відбирали, а тих, хто приховував свої речі, жорстоко били. З вересня 1941 до березня 1942 р. шпиталь був вражений вошивістю. Дезінфекція камер не проводилася. З деяких поранених, у яких не рухалися руки, вошей змітали мітлою. Багато помирало від зараження крові. Через виснаження смертність досягла 250-300 осіб на добу. У зв’язку з наступом радянських військ, у березні 1944 р. табір був розформований. Комендатура табору виїхала у м. Одесу, а ті військовополонені, які залишились живими, були відправлені в Німеччину. Загалом протягом 1941-1944 рр. табір став місцем смерті понад 30 тис. радянських військовополонених.
с. Варварівка, Миколаївський р-н
Табір військовополонених. Зима 1942 р. Розстріляно 200 осіб.
с. Володимирівка, Доманівський р-н
Дулаг. 3 листопада 1943 – березень 1944 рр. Табір розташовувався на машинно-тракторній станції. Загалом через табір пройшло 8-10 етапів по 700-1000 осіб, всього 7 тис. 650 радянських військовополонених Кожна партія полонених, яка поступала до табору, більше доби тут не затримувалась.
с. Привільне, Казанківський р-н
Табір військовополонених. Тут утримували 4 тис. військовополонених, які використовувалися на сільськогосподарських роботах.
с. Новегорожено, Баштанський р-н
Дулаг. Листопад 1943 – березень 1944 рр. Тут утримували 1 тис. військовополонених. Динаміка ув’язнених постійно змінювалась.
м. Нова Одеса
Табір військовополонених. Тут утримували 200 військовополонених, яких використовували на польових сільськогосподарських роботах. Табір розташовувався на території зернорадгоспу.
Додаткова інформація про місця розстрілів цивільного населення на території Миколаївської області
с. Калинівка, Жовтневий р-н. У жовтні 1941 р. між селами Калинівка та Воскресенськ було розстріляно 7 тис. євреїв, що були доставлені з Миколаєва.
с. Червона Зірка, Снігурівський р-н. 18 вересня 1941 р. розстріляно 600 євреїв в покинутій криниці на відстані 1,5 км від села.
с. Первоймаськ, Снігурівський р-н. 18 та 23 квітня 1941 р. На відстані 400 км від села біля криниці було знищено 780 осіб.
с. Червоноволодимирівка, Новоодеський р-н. 12 січня 1942 р. було розстріляно 750 євреїв, в тому числі 345 дітей.
Кладовище м. Миколаєва. Липень 1942 р. розстріляно 50 тис. євреїв, серед яких чоловіки, жінки, діти та люди похилого віку.
с. Андріївка, Миколаївський р-н. 10 березня 1944 р. німці розстріляли 104 осіб.
с. Баштанка, Баштанський р-н. Лютий 1942 — квітень 1943 рр., розстріляно 48 осіб.
с. Добре, Баштанський р-н. 1 жовтня 1941 р. розстріляно 560 мирних жителів.
с. Єфінгарь (Плющівка), Баштанський р-н. 10 вересня 1941 р. розстріляно 519 євреїв.
с. Братське, Баштанський р-н. Взимку 1941-1942 рр. за с. Братське у скотомогильнику було розстріляно 45 єврейських сімей (загалом 300 осіб).
с. Березнегувате, Березнегуватський р-н. 14 вересня 1941 р. на околиці села було розстріляно 112 осіб.
с. Нарготаєва, Березнегуватський р-н. 14 вересня 1941 р. розстріляно 865 євреїв.
с. Романівка, Березнегуватський р-н. 14 вересня 1941 р. розстріляно 998 євреїв.
с. Кудрявцево, Веселинівський р-н. 16 лютого 1942 р. за селом розстріляно 750 мирних жителів.
с. Ново-Полтавка, Веселинівський р-н. 17 січня — 18 лютого 1942 р. розстріляно 600 мирних жителів, які були доставлені з Одеси.
с. Дворянка, Веселинівський р-н. Лютий 1942 р. розстріляно 105 мирних жителів.
с. Колосовка, Веселинівський р-н. 16 лютого 1942 р. розстріляно 770 мирних жителів.
х. Чернігівка та Імерцакі, Веселинівський р-н. Січень-лютий 1942 р. румунські жандарми пригнали 5-ма етепами євреїв з Одеси, частину з яких було розстріляно по дорозі. Загалом було знищено 20 тис. осіб.
х. Шмельци, Веселинівський р-н. 3-4 березня 1942 р. розстріляно 360 євреїв.
с. Ястребінове, Вознесенський р-н. Зима 1941-1942 рр. розстріляно 3,5 тис. євреїв.
с. Доманівка, колгосп ім. Енгельса. Загалом було розстріляно 34 тис. осіб.
Олександр Пагіря, науковий співробітник Музею
Список використаних джерел і літератури
- ГДА СБУ. – Ф. 68. – Спр. 348. – Т. 14.
- Державний архів Миколаївської області (ДАМО). – Ф.Р-2178. – Оп. 1. – Спр. 374. – Арк. 108.
- ДАМО. – Ф.Р – 1002. – Оп. 3. – Спр. 29. – Арк. 15, 16-16зв.
- ДАМО. – Ф.Р-1002. – Оп. 3. – Спр. 18. – Арк. 9-10.
- Довідник про табори, тюрми та ґетто на окупованій території України (1941-1944) / Упор. Г. Дубик – К., 2000.
- Горбуров, Е. Г. Фабрика смерти на николаевской земле. Сентябрь 1941 – март 1944 гг. / Е. Г. Горбуров, К. Е. Горбуров // Горбуров, Е. Г. Истории для истории: Очерки о Николаевской земле и ее людях / Е.Г.Горбуров, К. Е. Горбуров. - Николаев : Издательство ПО "Шамрай", 2011. - С. 52-65 : ил.
- Ташлай, Л. Б. За колючей проволокой: «Шталаг-364» - лагерь смерти/ Л. Б. Ташлай, Т. И. Даниленко. - Николаев : Изд-во Ирины Гудым, 2011.- 144 с. : ил.
- Миколаївщина в роки Великої Вітчизняної війни 1941-1944 : (до 60-річчя визволення області від німецько-румунських окупантів) / ред. кол. : О. М. Гаркуша (голова), Ю. О. Шклярський, М. М. Шитюк та ін. - Миколаїв, 2004.
- Місця масових розстрілів і поховань представників національних меншин під час Великої Вітчизняної війни в Миколаївській області: довідкові матеріали / Миколаїв. облдержадміністрація, відділ у справах національностей облдержадміністрації, Миколаїв. т-во єврейської культури ; ред. рада : В. О. Чебатарьов та ін. - 2-ге вид., доп. - Миколаїв : СПД Румянцева Г. В., 2012. - 32 с. : фот.
- Сугацька, Н. В. Трагічні події на Миколаївщині (1941-1944 рр.) : [істор.-докум. вид.] / Н. В. Сугацька. - Миколаїв : Вид-во Ірини Гудим, 2010. - 44 с. : ілюстр.
