1925 р.н. – Любомир Полюга

«Я пішов відразу до міста подивитись. Кажуть, що «Бригідки» горять. «Бригідки» – це тюрма. Всюди в місті чути запах згарищ, догоряють доми, деякі дотлівають після бомбардування. Я пішов на Городоцьку під «Бригідки». Там побачив – вона справді горіла, горіла з в’язнями. Жахлива картина, страшна. Цей сморід, сморід від згарища. Після цього я пішов відразу «на Лонцького». Там картина ще жахливіша. На подвір’ї безліч в’язнів помордованих, закривавлених, безліч людей, крик, лемент, зойк. Картина вражаюча, картина страшна, картину можна було тільки побачити, розказати її не можна, її не можна передати словами. Цю ситуацію треба побачити. Ці, котрі вже побачили свого рідного, – клякнули, моляться над ним; інші плачуть. Стогін, лемент. Отаке перше враження залишилося, жахливе. Це був жах. Це був терор жахливий. Це картина, котра була в газетах. В перших газетах, які появились, ми тільки читали на всіх сторінках це страхіття, котре було, ці жертви які страшні були. – «На Лонцького» Ви заходили на подвір’я? – На подвір’я. – В камери не заходили? – Ні. – А скільки було на подвір’ї людей? – Мені важко сказати. Та й роки вже пройшли. Знаю, що багато було. Сотні чи декілька сот...  – А вони лежали де? – На подвір’ї.  – Попри стіни? – Попри. Всюди лежали. В основному попри стіни лежали, вздовж стін. – Вони були в одязі чи без? – В одязі. Закривавлені, знівечені, якщо то можна назвати одяг. – Тоді на подвір’ї «на Лонцького» були дерева, чи не пам’ятаєте? – Не пам’ятаю. – А військові ходили серед тих трупів? – Військові може деякі появилися німецькі солдати, але то так пройшлись мимо, так проходили. Щоб вони постійно стояли, наглядали – того не було. – Шо потім люди робили з тими всіма трупами? – У зв’язку з тим, що то було літо, трупи розклались. Страшний запах труп’ячого. То було щось немилосердне. Днів два-три люди ше приїздили, шукали своїх. Після цього всього вже більше тримати не можна було, тому шо це могло кинутися і епідемією. Могло закінчитися дуже неприємно. Тому їх всіх закопали і потім всіх їх забрали.»

« – Ви знаєте, я якраз був там. Я це все бачив. Я був свідком цього проголошення. Після обіду було оголошено звернення до людей, щоб прийшли на Ринок. Має бути дуже важливе повідомлення. – Як було зроблене оголошення для людей?  – По радіо… Тоді гучномовці були звичайні, такі детектори. Така тарілка була, дуже примітивна. Це майже в кожному приміщенні було сказано, бо поставлено в кожному домі. Я так само пішов на площу Ринок. Народу зібралося багато. Весь Ринок був закритий народом. Народу може тисяч півтори-дві. Знаю, що була страшна маса народу. На будинку Просвіти, це Ринок, 10, на балконі я бачив людей. Я тоді почав питати, в чому справа. І тоді я довідався, що створюється Уряд новий і буде відновлення Української Незалежної Держави. Така подія надзвичайно зворушлива, люди кричать, галасують, «Слава!» – кричать. Таке було піднесення народне. Це був народний ентузіазм. Народ чекав цього… А перед тим надлетіли якраз літаки. Ми боялися, що можуть скинути бомби, але все так щасливо пройшло. Після обіду, десь коло години шостої, на балконі з’явились люди. Я ше спочатку не знав, хто це був, хто це є. І тоді представився він, що проходило зібрання українських громад, представників української інтелігенції, представників всіх партій, національних партій. І вони вирішили об’явити перед народом, що «з сьогоднішнього дня наступає відновлення Української Національної Держави». Народ кричав: «Слава!» Овації, щось шалене творилося. І тоді цікаве зачитав Ярослав Стецько. Сказано було про те, що головою Уряду тимчасово обраний Стецько. Почали зразу з’являтися запитання: а чому не в Києві буде проголошення? Тому що до Києва доведеться чекати довго часу, а нам треба було поспішати перед німцями. Як потім виявилося, на цьому зібранні, яке вже до того проходило біля трьох-чотирьох годин, яке проводив Стецько за дорученням Бандери, всі представники української влади, представники українських партій, українські свідомі люди, представники священства прийняли одноголосно рішення про відновлення Української Соборної Самостійної Держави. Обрано Стецька головою, і обрано Уряд. Це подія така потрясаюча просто, передати її навіть важкувато. Треба було це побачити.»

«На Лонцького» водили на допити на другий поверх в кімнату слідчого. Номер я не пам’ятаю. Мене водили до декількох слідчих, тому що кожен слідчий старався прилучити мене до його справи, які він вів зі слідчими. – Як виглядала кімната для допитів? – Це був його кабінет. Було бюрко, обов’язково сейф. На бюрку стояло декілька його папок – справи, які були зв’язані. Тільки він виходив куди-небудь, він закривав, брав ключі від сейфа і тоді виходив з кімнати, якщо треба було йому кудись вийти. – Він мав із собою зброю? – Ні. – Вас фотографували, як Ви були в тюрмах? – Обов’язково фотографували. – А як саме це відбувалося? – Тільки як приходили – зразу всіх персонально дані. Шнурки знімали, ремінь і обов’язково фотографували. Фотографували в двох проекціях – це є анфас і на бік. На груди вішали дерев’яну дошку, на якій писали прізвище і номер справи. – А у слідчого у кімнаті була табуретка прикручена до підлоги? – Всюди у всіх були обов’язково табуретки прикручені до підлоги. То була одна або дві табуретки. – Ви сиділи за гратами чи перед столом? – Ні, в цій кімнаті прямо перед столом. Біля дверей, як правило. Слідчий сидів навпроти дверей з протилежної сторони біля вікна. Там його бюрко, був сейф, а біля дверей був стільчик, прикутий до підлоги. – Слідчий викликав конвой, коли закінчували допит? – Він мав електричний дзвінок коло столу. Всі слідчі мали обов’язково сигналізацію при столах. Ми навіть не бачили.Він натискав і приходив конвоїр. На випадок яких-небудь ексцесів. – Чи били Вас на Лонцького? – «На Лонцького» били, але це вже були менші побої. Це вже не були ті побої, яких я зазнавав у Києві. – А які використовували методи при побитті? – Палкою бив, руками, копав в лице, в груди, тиснув руками, копав. – Ви падали на землю, а він продовжував бити? – Так, дальше копав, дальше продовжував бити. – Що казав? – Казав одне: «Відповідай на те питання, яке я задав: де ти його бачив? коли ти його бачив? скільки ти бачив? з ким ти ше бачився?» Хотів все обов’язково довідатися по його справі.»

«Роздягнули, перебрали мене.  – Що перебрали? – Одежу, яку я мав, мусів був здати. Вони перевірили всю одежу і я назад її вбрав. І після цього проходив прошпарку. – А де була ця прошпарка? – Тяжко мені сказати. Знаю, що мене провели коридорами трохи далі... – Ви знімали одяг? – Я знімав одяг повністю. Там купався, мився, а вони за той час шпарили одежу мою. – Чим, водою? – Ні, вони проходили через камеру, камеру оброблялося. Одежа проходила температурну обробку. Щоб я не привіз вошей чи якихось інших комах.»

«Тепер щодо голодівки. Я проводив дві «сухі» голодівки. «Суха» означає без води. Це дуже страшна голодівка. Це коли люди видержують вісім-дев’ять днів максимум. Я добивався, шоб повідомили родині, шо я знаходжуся в тюрмі, шоб мені передали передачу. На волі батьки були арештовані, а сестра ше не була арештована, але цього я не знав нічого. Я заявив «суху» голодівку, добивається прав в’язень. З кпинами прийняли цю голодівку. Але про голодівку я говорив голосно в коридорі, шоб всі чули, шоб мене в’язні підтримали, якшо будуть проти мене терори спрямовані. Прийняли голодівку. Я вже тоді в камері сидів. Навіть той, що голодує, може навіть лягати собі в камері. Перший день мене тероризували, шантажували. Я віддав хліб і воду. Сніданок принесли мені – я відмовився, обід принесли – я відмовився. Хліб складали на коридорі на столі. Там був такий стіл, там все складали. Перший день пройшов – начальник тюрми не приходив. На другий день  начальник тюрми з’явився: «Шо ти такий? Чому ти дуєшся? Пожалій батьків, пожалій родину, шо ти молодий хочеш з собою покінчити». Я казав, шо то є моє право,  моє життя. Другий день витримав голодівку, нічого не мав. На третій день приходить цей самий начальник тюрми і каже: «Харашо, разрєшаєм вам кнігі чітать». І сказав, шо напишіть адресу – ми пошлемо до хати до вас листи. Я дістав книжки для читання і написав листа до хати. Лист попав до сестри. Я через два тижні дістав передачу.»

«І в Києві почалось щойно жахливе, страшне, страшні допити. Допити фізичні не такі страшні, як бувають психічні. От, наприклад, які засоби до мене вжили перших днів. Мені весь час пропонували: дай нам хоч дного чоловіка, щоб ми тебе повірили. Ми тебе випустимо, усе зробимо. Дай нам хоч одного чоловіка. Ну, зрозуміла річ, з Проводу (ОУН – прим. Авт.). Коли вже побачили категоричну мою відмову, тоді вирішили мене ламати. Завели в спеціальну довгу кімнату, затемнену, без вікон. І я сів під облучення могутніх прожекторів. Ті прожектори були спрямовані на мене. Світло палило мені очі, затуманювало мене. Я протягом короткого часу боявся, щоб тільки не втратити розуму. І так тривало три доби. З другої сторони кімнати сидів слідчий в темноті. Вони весь час мінялися, тому шо не витримували. І питали мене одне й те саме. Я молив Бога, щоб часами не збився, розуму не зійшов, щоб я часами слова зайвого не сказав. Це так ломлять психіку людини, це витримав я. Після цього другий спосіб є – «сном» зламати. Два тижні мені не дали спати. Як це виглядало? За п’ять хвилин пізніше як був так званий «отбой» викликали до слідчого, там били, розмовляли і за десять хвилин до підйому мене пускали в камеру, щоб я тільки встиг лягти – і тоді відразу піднімали. А вдень спеціальні слідчі, спеціальні тюремщики дістали наказ, щоб я часами десь на заснув. Коли я вставав до стіни – впирався і таким способом дрімав. Той відкривав кормушку. А кормушка – це таке маленьке віконечко, через яке передають їжу. І всією силою вдаряв рукою об залізні двері. Двері були обкуті бляхою. Серед тишини цей страшенний гул зводив нерви до крайності. Дуже погано почував себе і мене заставляв стояти посередині кімнати. Сідати не вільно було. І так я мав стояти. Стояв я близько двох тижнів. Ноги падали, ноги опухли, були як колоди. Я боявся. Молився весь час тільки, щоб Бог дав мені силу витримати, не заломитися, не впасти.»