1923–2013 рр. – Ольга Заболотська (Попадин)

«В хаті. В хаті прийшли вночі… – Вночі прийшли? – Вночі прийшли. Вони всьо вночі робили. Навіть машина приїхала. Стала не коло хати, а на розі коло Старознесенської, коло тої криниці залишили машину. То їх чотирьох прийшло. – Як вони виглядали? – Вони прийшли всі в цивільному. Один з них був старший. Один ішов начальник слідчого нашого відділу – П’ємьонов.  – П’ємьонов? – П’ємьонов. І ше трьох. Один був старший. Вони всі говорили по-українськи. Розбудили. Тато встав… Потім кажуть до мене: «Ти Оля?». Я кажу: «Так!».  – «Ну то вставай. Ми підем поговорим з тобою». Вони обшуку як такого не робили. Тільки сестра робила порядки і своє все на верх виложила на столі. І вони так дещо звідти взяли. Таке, шо їм здавалося підозрілим, то взяли. Як такого обшуку вони не робили, бо не мали навіть ордеру на обшук. І потім: «Збирайся і йдем». Ну я така шось: «Можна взяти шось з речей?». – «Можна!». То я взяла білизну… І тільки ше один з них, старший такий був, навіть подивився, шо така мала. – А скільки вам було років? – Та 17. А я щупленька, то я виглядала ше на молодше років. Він до тата каже: «А дайте їй гроші». І тато дав мені 200 чи скільки (не знаю) рублів. Ну то помогло би. Там можна було купити за шось продукти. Раз на місяць можна було шось купити там… Підійшли ми до тої машини, сіли. Тоді ше той міст не був цілий по Старознесенській, і туди виїхали. Поїхали прямо в Замарстинів.»

«Моє прізвище вони взнали на Замарстиневі. То мене прямо на Замарстинів. Так допитували: то-то, то-то, то-то. А я в окулярах була… Все говорить: «Скинь ті окуляри!». Один з них мав такий дуже гострий погляд. Він думав, шо я через ці окуляри можу той погляд витримувати.  – «Скиньте».  Я скинула окуляри. Потім палку гумову витягає. Каже: «Польську гумку знаєш?». Я кажу: «Не знаю, шо за польська гумка»… Але я здалека не бачу. Бачу – шось показують, а шо – не виджу. Я тоді беру окуляри.  – «А,– кажу, – то палка гумова. Я бачила в поляків то».  Будуть бити чи не будуть? Бо вони весь час грозили, шо будуть бити. І тут мені показують знимку одної. Люба Шевчик – вона була відома. І він: «Знаєш?». Я кажу: «Не знаю». А він каже: «Ти Любу Шевчика не знаєш?». А провідміняв як на мужчину. Я кажу: «А хто то: хлопець чи дівчина?». Він от так був: як кінець ганку був, а то був стіл. Він там був. Як я то сказала – він опинився коло мене. Як вдарив мене по лиці, то я вся аж задеревіла… Я кажу: «Ви не правильно провідміняли: Люба  Шевчик – Любу Шевчик, бо хлопця – Шевчика. Ну то значить, то вже мужчина. Я тоді зрозуміла: мене таки будуть бити.» 

« – Розкажіть, будь ласка, від того моменту, як Ви знов попали в камеру після суду і як дочекалися приходу «других визволителів»? – В камері ми вже попали разом з кримінальниками. Хоч там дуже тяжкі умови були, дуже тісно було. Але ми всі одного духу були. Різниця була:  поляки і українці. По лівій стороні поляки були, по правій стороні – українці. Так камеру розподілили.  А тут ми прийшли, то вже не було поляків і українців. То вже всьо було, бо всі були «політичні» і були «битовики». То в основному «битовики» по правій стороні були, а «політичні» були по лівій стороні. Величезна камера була. Ми понаписували листи, перші передачі зачали діставати. Перші передачі – ми написали, шо нам треба. Ми вже знали, шо виїжджаєм, то вже шоб нам прислали такі, шоб ми мали з чим їхати на схід. І там я почала хворіти дуже. Як була на Замарстинові, то я була здорова людина, а там я чогось почала хворіти. Раз, другий, я там три рази в лікарні попадала. І третій раз,  як я вже попала в лікарню, то мене там і війна захопила.  – А де була  лікарня? – Там-таки вони мали свою лікарню. То ж польська тюрма була така, шо там лікарні були настільки добрі, шо там вже кожний мав своє ліжко. Там вже ми на підлозі не валялись, ні на тих матрацах брудних. І все-таки там якийсь лікар приходив і якась медсестра була, якісь лікарства давали, харчування там було нормальне.»

«То було 22-го, і то була неділя. Я збудилася від того, шо медсестра прийшла і кричить: «Закривайте двері! Закривайте вікна!» Я думаю: «Чого це закривати вікна?» А то почалася війна. Шоб ми не чули, шо стріляють. А ми почули. Якраз в той самий день. А ще зачинають… звуки: чи то маневри, чи війна? І тут же падає бомба напроти «Бригідок». Падає бомба – і ми вже точно знаєм, шо то війна. І в понеділок ми прокинулися – вже нікого нема. Робітники, які там працювали, ті «битовики» порозбивали двері і: «виходіть». Ну, «виходіть», а ми в сорочках одних. Причому таких, шо в них на двір не можна було вийти. Ми побігли забрати в камеру зберігання речі. Поки я знайшла свої речі, поки ми то позабирали, зачали обстрілювати вже. Більшовики вернулися і зачинають обстрілювати. Деякі мужчини відразу вибігли додому їхати. І їх там постріляли коло воріт. Зачали нас обстрілювати. Кілька куль влетіло до нас в палату. І ми всі пішли в коридор. А з коридору почули: починають піднімати солдати наверх. То ми скоро повтікали назад  в палату. То вже ввійшли солдати не НКВДисти. – «Кто задумал бєжать?» – Та ніхто. Але за ними через годину прийшли наші НКВДисти. Вони вже тоді втекли аж під Красне. Їх звідти завернули назад до Львова. Може якби їх не завернули, то були би люди залишилися всі живі. І вони тоді зачали нищити людей.»