1940 р.н. – Ірина Тарнавська (Посполита)

«У нас була криївка. – Вдома? – В хаті, під ліжком. І одного разу як приїхали… дуже часто приходили вночі, стукали до вікна. Мама питали: «Хто?»  – «Аткрой, сваї». Мама відкривали – вони приходили, заглядали всюди: в шафу заглядали, під ліжка, за п’єц. У нас п’єци такі були, шо там сушили таке-во колись в селі. За п’єц, на стрих ходили, до хліва – всюда ходили, заглядали… А ше в другій половині татова сестра жила. І як постукали, мама спитали: «Хто?»  Вони: «Аткрой, сваї». А тато? І тато скоренько в ту криївку під ліжко, і накрили їх. В нас така не ліноль була, а руберойд. І мама накидали взуття. А цьоця знала за ту криївку. Цьоця відкрила. І там вперед в неї дивилися всюда, потім прийшли до нас. І всюда цьоця ходе з лампою, бо тоді ше електрики не було. Цьоця ходе з лампою і показує їм всюди. А як прийшла до того ліжка, де криївка, – і стоїть. Він каже: «Світи під ліжко», а вона стоїть. А мама тоді підійшли до неї: «Ганю, та чо ти, – вона тоже Ганя називалася, – Ганю, та чо ти не присвітиш? Та нехай подивляться!» Забрали в неї лампу і присвітили. Якби мама були не забрали лампу, він би був догадався. І но шоби були чимось стукнули, то було б чути, шо там порожньо – і тата вже б не було. А потім, то було вже пізніше, одного разу до нас хлопці приходили, їсти їм давали, вони спали в нас, бо криївка в нас ше була в саду. Вхід був в стодолі. Стояла така січкарня, шо ми корові січку різали. І під тою січкарнею був вхід, але я не знала того».

«Прийшли одної ночі. То було тридцять першого грудня сорок восьмого року. Прийшли вночі, постукали до вікна. Мама питає: «Хто?» - «Сваї, аткрой». Мама, як звичайно, пішли, відкрили. Він прийшов до хати і каже: «Собірайся, повєзьом тєбя на бєлиє мєдвєді». А мама в плач. А він став кричати до мами, шоб мама збиралася. Мама, звичайно, не збиралися. Він тоді взяв (мама мала такі довгі коси аж поза коліна) намотав ті коси на руку аж при самій голові і потягнув маму на двір. Мама впала – і він так тягнув. Дуже було багато снігу я пам’ятаю тоді, бо ми як до хліва робили таку стежку, шоби пройти, то я, наприклад, такий горбочок був, шо я із-за того горбочка вже не бачила, шо там далі було – так було багато снігу. То витягнув маму, кинув на сани. Нас заставили зібратися, то я навіть добре не взулася, не знаю чи то черевики були, чи то чоботи, я вже не пам’ятаю, шо я на лубах і так пішла… На ті сани так, як ми стояли, так нас забрали. – То Ви були? Ваша мама? – Так, мама в сорочці. То вже москаль виніс мамі вбратися. Якийсь один був дуже добрий. Взяв дві подушки і перину зв’язав – і кинув на сани. А мама скинули з саней і кажуть: «Мені то не треба». А він каже: «Бери, бери (по-руски, звичайно), будеш мала дітям голови на шо покласти».

«Нас вигрузили – і всьо. І лишили нас самих. Вже не було охрани з нами. – На природі тій, так? – Так, на тому березі. – Там плотів ніяких не було? – Не було нічого, тільки берег високий трохи, а тут - вода. Досить того, шо ми чуємо: вовки виють і ведмеді ревуть. Казав нам: «Повеземо вас на білі ведмеді». Ми рішили, шо нас ведмеді пороздирають тут. І люди стали плакати. Я на всіх не дивилася. А ми то з мамою, я знаю точно, плакали. Але плакали люди. Не тільки ми, бо було багато. І сама перша до нас підійшла німкеня-дівчина. Ірина називалася. Підійшла і каже: «Не плачте, вас привезли – уже ми є. Ми вже вам барак побудували. А як нас привезли, то нікого не було». І вона стала нас розраджувати, стала ходити поміж люди, стала розказувати. І досить того, шо вже трошки люди успокоїлися. Потім приїхав трактор з такими великими санами, а ті сани з круглого дерева  (як то вони сі називают, шо їдуть, і кругле дерево поперек). Ну, і то кільканайцять раз приїжджав з тими санами, пока нас всіх перевіз. І як нас везли, людям було таке, шо дали дешо взяти: люди мали і крупу мішками, і муку мали, і постіль мали. А ми мали-но дві подушки і перину. То так тими санами, тому шо там болото, то інакше той трактор (був такий гусеничний невеликий), якби інакше, то там би був втопився в тім болоті, то би ніяка машина би не їхала. А так нас тими санами привезли до того бараку. А барак недобудований ше, без вікон, без дверей. Чотири входи було до того бараку, такі великі кімнати. І нас поселили п’ять родин. В кожній родині було по п’ять чоловік, тільки нас четверо».